Розділ 21. У циганського вогнища

Гармонія

Відусюди лунала жвава музика. Біля вогнища танцювали жінки в строкатих хустках, пов’язаних поверх довгих спідниць. Вони, мов метелики, пурхали біля чоловіка з гітарою. Браслети на їхніх зап'ястках дзвеніли при кожному русі.

Циганський табір жив своїм життям, попри війну. Їх не хвилювали проблеми імперії, права чарівників та заможних родів.

Рада з Альбрехтом сиділи, сміючись та плескаючи в долоні в ритм музичного інструменту. Після прибуття до Лакретії справи йшли дедалі гірше. За ними відкрили справжнісіньке полювання. 

Спочатку вони погано розуміли мову та потребували допомоги перекладача. На щастя, Воган знав лакретійський діалект.

У цей табір привів їх сигнал Радару. Тут нікого не здивувало, хто вони й що роблять в імперії. Навпаки, вони були впевнені, що Гармонія — це якась чарівна істота, та намагалися їм догодити. Це бентежило Раду та Альбрехта. З ними встигла привітатися майже половина табору.

— Не потурбую? — на дерев’яний зруб поруч присіла дівчина з чорнявим кучерявим волоссям. Воно стирчало в усі боки. Волосся тримав лише тканий обруч, з якого звисали декілька різнокольорових стрічок. — Хотіла особисто з вами привітатися. Мене звуть Іулія, я дочка циганського барона, — дівчина по черзі потиснула долоні гостям. — Вам нічого не треба?

— Лише те, що нам обіцяли, — мовив Альбрехт. — Ми переночуємо і відразу поїдемо далі.

Дівчина кивнула, спурхнувши з місця. Її пухнасте волосся розлетілося по плечах.

— Я запитаю, чи готова кибитка. А ваші друзі до вас не приєднаються?

— Вони поїхали у справах.

Іулія кивнула та, не ставлячи зайвих запитань, побігла кудись. Рада з Альбрехтом перезирнулися. Після подій останнього тижня тут до них ставилися занадто привітно.

Довго наодинці їх не залишили сидіти. До них час від часу приєднувалися молоді хлопці та дівчата, зазиваючи танцювати. Але Гармонія стільки вже співала та танцювала, що ввічливо відмовлялася. Але довго втриматися під тиском юрби не змогла, бо це свято влаштували на їхню честь. Спочатку, коли Гармонія про це дізналася, вони злякалися, подумавши про пастку. Але потім їм пояснили про культ Гармонії, і все стало на свої місця. Від цього хотілося провалитися крізь землю, аби не чути, які вони чудові та могутні.

До півночі вони танцювали та водили хороводи. Гармонії в якусь мить здалося, що з них хочуть вибити той чарівний дух. Вони вдосталь насміялися та натанцювалися.

Тяжко дихаючи, хлопець та дівчина знов впали на стільці біля вогнища. Обличчя пашіли жаром, по чолу стікав піт. Рада з Альбрехтом прихилилися до плеча одне одного, щоб перевести подих. В якусь мить хлопець задер голову до неба та широко усміхнувся.

— Ти бачила стільки зірок на небі?

Дівчина підняла голову, мигцем подивившись на зорі, а потім перевела погляд на щасливе обличчя друга.

— Я вже давно бачу щось яскравіше.

Хлопець зашарівся, сховавши погляд.

— І що це? — зробивши вигляд, що він про себе навіть не подумав, спитав Альбрехт.

Рада вже відкрила рота, щоб відповісти, але тут до них підійшли.

— Сподіваюся, у нас вам добре? Я підготувала кибитку, в ній ви зможете відпочити, — сказала жінка в строкатій хустці, зав’язаній на голові на кшталт бандани з довгими китицями.

Рада з Альбрехтом зраділи, що зможуть нарешті відпочити, та хутко встали зі своїх місць.

— Дякуємо за гостинний прийом. Ми вже давно не могли так повеселитися, — зізналася Рада.

Вони пройшли декілька метрів і зупинилися біля нічим не примітної кибитки. Вона була схожа на інші. Це був невеличкий будиночок з дверцятами та віконечком. Чимось нагадував їхній старий дормез.

— Ось.Тут ви зможете переночувати.

Рада перша відчинила дверцята і зазирнула всередину. Оглянувши крихітне ліжко на одну особу, вона повернулася надвір. На її обличчі було все написано.

— Нас двоє, а місце лише для одного.

— То ви можете лягти разом, — циганка справді не розуміла, у чому проблема.

— Що люди подумають, — насупився Альбрехт.

— Про що ви? Ви ж Гармонія, двоє, але одне ціле.

— Там місця мало, — Рада не хотіла обурюватись, але це була правда.

— Вибачте. Я розумію, — чомусь опустила очі жінка. — Вам потрібне ліжко більше. Справа молода, сама була така в юності.

Зрозумівши, куди та хилить, Гармонія густо почервоніла й поспішила погодитись на те, що є.

— Нічого, дякую. Ми розберемося. На добраніч, — Альбрехт був радий швидше сховатися в кибитці, щоб ніхто не побачив, як палає його обличчя.

Сівши на ліжко, Рада ще раз скептично оглянула їхнє житло на цю ніч. Але вибирати не доводилося, і на цьому треба подякувати.

— Я ляжу на підлозі, — запропонував Альбрехт, а потім присів і приклав руку до підлоги. — Ні. Продує, — його погляд метнувся до ліжка. — Ну, нічого, щось придумаємо.

Дівчина посунулася, щоб він міг сісти.

— Є варіанти?

— Можна спробувати лягти боком. Хоча є можливість комусь впасти.

Рада зніяковіло відвела очі.

— Якщо обійнятися, то не впадемо.

Альбрехту ця ідея теж спала на думку, тільки він побоявся пропонувати подібне. Його не дуже тішила така перспектива, оскільки він знав реакцію свого організму на цю дівчину. Бракувало знову по вуха закохатися і все… стріляйте. Будь-який дотик і так нагадував йому про невдале одруження. Будь-що може спасти на думку уві сні.

Відігнавши непотрібні спогади, хлопець стягнув чоботи та ліг із краю. Рада теж подумки прокручувала у голові всі варіанти. Може, справді плюнути на все і згадати про те, що казала циганка?

Знову почервонівши, дівчина спробувала не думати ні про що. Але лежачи, уткнувшись носом йому в груди, вона відчувала, як разом із биттям його серця всередині неї починає щось вирувати. Лежати поряд — нормально, лежати впритул — погано, дуже погано.

Заснула вона лише за годину, коли остаточно затекло все тіло. До цього вони намагалися лягти ще як-небудь.