19.2

Світанок ледве прорізав небосхил. Подекуди вгорі ще сяяли зорі. Трава та дерева були вкриті інеєм, а в повітрі вже відчувався мороз. Зима цього року могла прийти раніше.

Відкинувши полог, Таня, крадучись, пройшла до того місця, де стояли коні. Вона могла б не ховатися, але за нею могли стежити. Непотрібно, щоб дід дізнався, що її викрили.

Відв’язавши вже осідланого коня, дівчина провела поглядом по табору. Він ще спав, додивляючись останні сни. Обхопивши себе однією рукою, Таня здригнулася.

«Собачий холод. Трясця, і треба ж йому було призначати зустріч так рано» 

Про цю зустріч вони домовилися ще тиждень тому, коли вона тільки потрапила в табір. Сьогодні вони мали щось обговорити. Саме завдання, на яке натякав дід, відбудеться пізно ввечері. Тобто їй треба зникнути двічі за день, і щоб ніхто про це не довідався. Дурня якась. Останнім часом Таня не була впевнена, що її життя таке вже цінне. Карателі взагалі ніколи не приходили один одному на допомогу. Винятком була сутичка з кимось, тоді вони працювали в групі.

За деревами почулися чиїсь кроки. Пожовкле листя, що вкривало тепер землю, не давало змоги непомітно підкрастися. У не найкращу мить зламається гілка під чоботом або шурхіт листя приверне увагу.

На мить Таня злякалася, що її зараз спіймають. Тоді їй доведеться пояснювати, куди вона так рано йде і чого в її торбі плащ карателя.

Але дівчина змусила себе зібратися, зробивши вдих-видих. Вона лише виконує наказ. Пройшовши трохи далі, Таня побачила Дольфа, що сидів, притулившись до стовбура дерева. На ньому був плащ із хутряним підбоєм, що напевно добре захищав від ранкового морозу.

Помітивши її, Дольф піднявся на ноги. Під плащем блиснуло лезо кинджала, що висів на поясі. Зазвичай він був у піхвах. Новий напад страху стиснув горло дівчини в лещатах. Вона вже встигла подумати, що тут він її заріже.

— Ти довго, — кинув він, роздивляючись її з голови до ніг.

— Батьки погано спали, боялася їх розбудити.

— Добре. Тоді не зволікай. На всяк випадок ми будемо недалеко від тебе. Тому не думай нас зрадити, — Дольф зміряв дівчину поглядом.

— Сподіваюся, ви захистите мене на випадок чогось, — буркнула Таня. — Якщо дід довідається, що я його зрадила, то…

— Ми захистимо тебе, роби свою справу, — відповів Дольф. Йому чи не найбільше дісталося через неї.

Дівчина кивнула, поправивши капелюх, що з’їхав. Вона не була впевнена в тому, що Дольф її захистить, якщо щось піде не так. Особливо після того, як вони дізналися, хто вона насправді.

Похнюпившись, Таня пішла стежкою, що мала її вивести на узлісся, ведучи коня за вуздечку. Дід призначив зустріч у будиночку на роздоріжжі, верхи до нього було хвилин п’ятнадцять.

Щойно вона покинула межі лісу, відразу ж сіла верхи. Червоний плащ поки лежав у сумці. Тут ще хтось міг її побачити.

Перевдягалася вона вже верхи, коли останній будинок зник із поля зору. Тут села знаходилися досить тісно. Чарівники з табору іноді приходили в ці села у справах. Але скоро вони повинні були переїхати на нове місце.

Тканина червоного плаща була теплою та приємною на дотик, але тепер це тепло обпікало, ніби вона горіла у власному вогнищі. Накинувши каптур, дівчина застібнула застібку на його передній частині. Тепер її обличчя було повністю сховане під плащем. Залишався тільки отвір для очей.

Хотілося негайно зірвати з себе цю ганчірку та розтоптати копитами. Стримавши порив злості, дівчина натягнула вуздечку та поскакала путівцем, що з обох боків був оточений високою травою. Звідкись долинав запах стоячої води. Дівчина скривила ніс — навіть під плащем вона відчула запах болота.

Дорога зайняла, як і планувалося, п’ятнадцять хвилин. Мисливський будиночок ховався в тіні дерев, на вигляд там давно ніхто не бував. Стріха покосилась, вікна були заколочені. Від дороги будинок було не видно.

Зістрибнувши на землю, Таня тихо вилаялася. Взуття наскрізь промокнуло у калюжі, яка, як на зло, опинилася в неї під ногами. Тепер у черевику хлюпало, що не додавало Тані настрою.

Насупившись, дівчина декілька разів постукала у двері. Це був їхній сигнальний знак. Через кілька секунд їй відчинили.

Пройшовши у кімнату, Таня відчула запах смаженого м’яса, від якого слинки наверталися. Раніше вона обожнювала м’ясо, тепер же кожен шматочок викликав у неї стійку нудоту. Але іноді їй усе ще хотілося спробувати запашну курятину чи свинину під часниковим соусом.

Разом зі слиною до горла підійшла нудота. Таня ледве змусила організм стриматися, щоб не осоромитися перед усіма. У роті відразу з’явився кислий присмак вчорашньої вечері.

Дід сидів у великому кріслі, що, напевно, колись належало господарю будинку. Воно було обшите темною шкірою, яку в деяких місцях обгризли миші. Щойно вона увійшла, темні, наче глибини Наві, очі втупилися в неї. У них було не більше життя, ніж у потойбічному світі.

— Доброє утро, діду, — Таня боялася, що голос почне тремтіти, і це викаже її справжні наміри. Зараз тут було особливо незатишно.

— Оні нічєво нє заподозрілі? — замість привітання кинув він, вказавши вузлуватим пальцем на табурет.

Таня швидко пройшла й сіла. Це було на краще, так не сильно будуть тремтіти коліна.