Глава 19. Бійся темного лісу

Роксан

«Первозданна темрява, знищ тих, хто посмів порушити твій спокій. Нехай вони плачуть, вмираючи між твоїх старих дубів. Нехай їхня кров живить твої коріння. О прийди, темряво! Нехай твій ворог плаче! Нехай земля проковтне його! О, древній ліс, колиска усіх чарівних створінь! Прокинься! Нехай ті, хто з лихими намірами прийшов сюди навіки згинуть в твоїх коріннях!»

Пожовкле листя шелестіло від легкого вітерця, що гуляв поміж дерев. Цей ліс побачив на своєму віку розквіт міцнокрилих драконів. Довгі століття стежив, як по його корінню пробігали маленькі лісові звірі. Як глибоко під ним рили землю кроти та повзали потворні хробаки. Бачив тих, кому судилося померти у цей день, і тих, чиє життя ніколи не закінчувалося.

Ліс на півдні Роксану ожив, назавжди закривши дорогу назад для воїнів з головою лева на щитах. Вони бачили понівечені обладунки своїх попередників, яких посилав сюди імператор. Ліс проковтнув їх так само, як проковтне і цих бідолах.

Сутеніло.

Група з дванадцяти людей просувалася через ліс по невеликій стежці, що петляла між деревами з вивернутим корінням.

- Може нам повернути назад?! – мовив один із воїнів загону.

- Не бійся, Мет. Хіба ти віриш у страшні казочки? Ними тільки дітей можна налякати!

- Але ти ж бачив ті обладунки! Бачив, як їх зігнуло! Кажу тобі, тут водяться якісь монстри!

- Це, напевно, ведмідь! Краще слідкуй за ліхтариками, а то ми заблукаємо!

- Ліхтариками? – воїн, який перший хотів повернути, побачив, як вони гаснуть один за другим.

- Піт. Кажу, треба тікати звідси! Це не казки! Їх вбив не ведмідь! Тут щось інше! Чому це доручили нам, тут робота для карателів!

Поки ліс не накрила пітьма, воїни дістали з заплічних рюкзаків палиці, обмотані просякнутою розчином тканиною.

- Лучше занимайся своим делом, Мет! – командир загону дістав сірники та підпалив смолоскип одного з воїнів. Невдоволення у його голосі побільшало. – У карателів своїх справ багато! Ми повинні прочесати цю ділянку лісу! Потім все спалимо до дідькової матері!

«Спалите?» - прошелестіло між кронами дерев.

- Ти чув? – злякано застиг воїн на ім’я Мет.

- Чув! – командир загону заскреготів зубами від злості. Він ненавидів магію усім своїм серцем. Цей чоловік ніколи не сміявся, та не терпів радощів у своєму загоні. Тоді мозок людини розм’якав і це тільки заважало виконувати накази. – Слідкуйте за стежкою! Якщо щось вилізе вбийте його! Неважливо, медвідь це, чи демон!

Більше ніхто не наважувався заперечити командиру. Загін продовжив свій шлях.

Стежка ще декілька разів повернула та зникла у траві. Тепер воїнам доводилося пробиратися через корені, що виступали над землею. Без стежки їх шлях сповільнився. Щоб не вскочити в яму треба уважніше дивитися під ноги.

Останній ліхтарик згаснув і  десь у глибині лісу почулося протяжне виття.

«Древній ліс, колиска нечистої сили, що дрімали між старезних дубів, між гілок, які марно тягнулися до сонячного світла. Тут не було світла для тих хто прийшов зі злими намірами! Прокинься, свідок народження нового світу! Прокинься і знищ тих, хто прийшов завдати тобі болю!»

Між гілок пронісся ледь чутний шепіт. Хтось знов завив, але вже зовсім поруч. Темрява почала густішати. Дехто з воїнів навіть протер очі – йому здалося, що декілька секунд тому з ніщо зіткався силует лисиці. Хтось чи щось зашипіло вишкіривши гострі, мов лезо зуби. Тварина могла здатися їм примарною, але зуби були цілком реальними.

Темрява густішала й між дерев з’являлися нові лисячі силуети. Вони шипіли, кричали, попискували створюючи жахливу какофонію. Навіть з закритими вухами було неможливо перестати чути ці крики.

Люди перелякано стали озиратися, шукаючи порятунку. Над їхніми головами щось пронеслось чорне, та сівши на гілку набуло силуету птаха. Лисиці разом замовкли, і у мертвій тиші пролунало пташине коротке «ку!» Один лише раз. Після того зозуля злетіла перетворившись на згусток без форми.  Факели, які ще горіли згасли від подуву вітру. Ліс занурився у темряву.

Ще мить і мертву тишу прорізали людські крики. Коли магічні ліхтарики знов спалахнули, на землі залишилися лежати лише закривавлені обладунки. Від людей не залишилося і сліду.

* * *

На вкритому мохом каміні сидів чоловік, закинувши ногу на ногу. Русяве волосся було зібрано на потилиці в невеликий хвостик, а на скронях були вибриті невідомі символи. Випустивши невеличке кільце диму, химородник погасив люльку та встав, розправляючи кремезні плечі. Бавовняна сорочка затріщала, охопивши тверді м’язи спини.

Із гущавини почулося нявчання та до нього вийшла зіткана із темряви лисиця. Трохи опустивши голову вона припала на одно коліно. Химородник у свою чергу притиснув зібрану в кулак долоню до серця та трохи зігнувся у поклоні.

- Ви добре попрацювали! – мовив він мелодійним голосом та дістав із сумки маленький камінчик. Зробивши невеличкий надріз на пальці, химородник приклав його до каменю. – У знак вдячності я віддаю краплю своєї чарівної крові!  – присівши, чоловік поклав камінчик на долоню. Лисиця висунула язик злизуючи кров. – Нехай вони стануть перегноєм для нових дерев.