18.1

— Шкода Сема і Пітта, хороші були хлопці, — Руслан був засмучений новиною про смерть товаришів. Вони були в їхньому загоні майже місяць. Одні з перших, кого знайшли за допомогою радара, що зробив їм Альбрехт. — Треба поховати їх із честю. Вони були з тих, хто вірив у нашу перемогу.

— Тому нам треба перемогти. Заради них, — розмови у таборі були лише про сьогоднішнє завдання.

— Проте є добра новина. Дольф знайшов дівчину. Кажуть, вона ледве не попалася карателям на очі. Не знаю, що вона хотіла зробити тим простим заклинанням, але точно воно навіть подряпини на карателях не залишило б.

Руслан був із ним повністю згоден.

— До речі, он вона, — товариш вказав йому на дівчину в дивному гостроверхому капелюсі.

Руслан обернувся. На нього дивилися великі сірі очі, обрамлені густими віями. На кілька секунд він так і застиг, а потім, струснувши головою, вирішив сходити познайомитися. Раніше хлопець за собою такого не спостерігав. Він не любив першим вступати в діалог, але від візиту Гармонії в їхній будинок усе змінилося.

— Доброго дня, мене звуть Руслан, а ти хто?

Дівчина кліпнула, зашарівшись, при цьому її губи розпливлися в лукавій усмішці.

— Таня.

Хлопець почухав потилицю і зробив крок назад. Аж надто йому не сподобалося, як його розглядали. Ні. Вивчали, як якогось дивовижного звіря.

— Усе добре? Скарг немає? — запитав він для ввічливості, бажаючи якнайшвидше ретируватися.

— А довго ми так подорожуватимемо? — прикусила кінчик губи дівчина.

— Поки невідомо. Іноді зупинятимемося на заїжджих дворах. Сьогодні ввечері вас навчатимуть заклинанням, щоб ви могли обігріти свій намет. Здебільшого доведеться ночувати так. Доведеться звикнути.

— Я завжди мріяла ночувати під зірками, вплутатися в якусь авантюру. Це так захопливо! — очі Тані горіли; Руслан тільки хмикнув, йому хотілося спокійного життя.

— У тебе буде на це час, — сказав він і хотів було вже попрощатися. Але не так сталося, як гадалося.

— Руслане, а розкажіть мені про Гармонію, а то у Дольфа немає часу. Які вони? А правда, що кажуть: вони ночами перетворюються на чудовиська і крадуть людей?

Руслан мало не похлинувся слиною, почувши останнє. По всій імперії все частіше зникали люди, це правда. Тільки вони знали, куди саме — до їхніх загонів.

— Ні, вони добрі. Допомагають нам. Ні в кого вони не перетворюються, — хлопець навіть засміявся від таких чуток. Знав би він, що в цьому є правда.

Руслан за цим усім не помітив, як дівчина взяла його під руку і вони неквапом пішли табором. Мабуть, надовго він встряв. А дівчина все розпитувала та розпитувала.

Відчепитися від неї йому вдалося через пів години, а може, й більше. Руслан уже подумки стогнав і зарікався більше підходити знайомитися. Таня ж була цілком задоволеною. Вона бачила, як хлопець реагує на неї, і ледве стримувала сміх. Але все, що було потрібне, вона дізналася.

Поправивши гостроверхий капелюшок, що з'їхав, дівчина посміхнулася вслід Руслану і попрямувала до намету своєї родини.

* * *

Попри те, що її поселили в намет разом із донькою пані Чернави, Таня більше проводила часу з батьками. Намети були двомісні. Утрьох було б затісно. Таня вже почала жалкувати, що погодилася на цю пропозицію. Лія не була задоволена.

Якби вони дізналися всю правду, напевно, вигнали б її звідси. А можливо, й щось гірше зробили б. Головне зараз було відіслати батьків у безпечне місце.

За вечерею Таня слухала розмову батьків відсторонено. Її думки витали далеко звідси.

— Яке диво, що ми опинилися тут. Гармонія тепер про нас подбає, — промовив чоловік із пишними чорними вусами. — Але треба бути обачними: якщо мій батько дізнається про твою силу, він захоче тебе вбити, Таню.

Дівчина сиділа на спальному мішку, обхопивши коліна руками. Сумно зітхнувши, вона відвела погляд від батька.

— Не будемо про це. Треба радіти, що все так добре склалося, — весело відповіла дівчина, струснувши русявим волоссям. — Тут я оволодію всіма чарами, і нам не будуть страшні навіть карателі.

Вона не любила розмов про родича. Без нього їхнє життя було простішим. І їй не довелося б робити те, що вона робила. Дівчина зненавиділа той день, коли в неї відкрився хист до магії.

— Послухай батька, Таню. Це дуже серйозно. Ти навіть не уявляєш, на що здатен твій дід, — промовила мати, склавши вимитий посуд назад у мішок.

«На жаль, уявляю», — промайнуло в голові дівчини.

— Я піду подихаю свіжим повітрям, — вставши на ноги, Таня не стала чекати дозволу.

Свіжим повітрям навіть не пахло. Над табором висів густий запах м’яса. Останні декілька місяців вона навіть шматочка в рот не взяла. Для неї було неприйнятно вбивати тварин. На відміну від людей, вони були добрими та беззахисними істотами.

Табір повнився голосами чоловіків та жінок різного віку. Вони сміялися, сидячи біля вогнища. Придушивши бажання підійти, Таня пішла вздовж наметів. Коли сідав Златан, їх наполегливо просили не покидати меж табору. Тут діяли чари, які приховували їхнє місцеперебування.