Глава 18. Дівчина у гостроверхому капелюху

Загін з Летії

Причаївшись у поросшому чагарником та деревами яру дівчина, намацала рукою капелюх, що лежав поруч. Вона вже хотіла підвестися і вийти з засідки, як чиясь рука схопила її. Перш ніж вона встигла крикнути, хтось закрив їй рот долонею.

- Тихо. – промовив хтось, та вказав на дорогу, по якій якраз проїжджали вершники у червоних накидках.

Карателі проїхали повз не помітивши їх.

- Ти, що на той світ захотіла? – насупив брови Дольф Брок. – Ти чарувала! Я все бачив!

Пирхнувши, дівчина затихла, але потім сіпнулась вимагаючи, щоб її відпустили.

- Вам здалося. – прошепотіла вона, коли долоня зникла з її рота.

- А це тоді, що? – чоловік вказав на маленьке кільце на її пальці від якого фонувало магією. – Не бійся мене. Я чарівник.

- Чарівник? – очі дівчини розширилися, вона втиснула голову у плечі.

- Ми допомагаємо таким як ти! – Дольф замовк, коли від дороги почулися голоси та стукіт копит.

Карателі тягнули якогось чоловіка на мотузці, він пручався, постійно спотикаючись.

- Побудь тут.

Дівчина кивнула, злякано притиснувшись до стовбура дерева.

- До речі. Як тебе звуть? У цьому селі є ще чарівники?

- Таня. Я…я,  не знаю. Я не місцева, проходила повз, почула про вершників і сховалася. Мої батьки! Вони ж нічого не знають!

- Вони також тут? – запитав Дольф.

- Ні. Вони вдома.

- Тоді їх знайдемо пізніше. Треба розібратися тут з карателями!

Залишивши дівчину у яру, Дольф дістав чарівну паличку. Якщо вона буде сидіти тихо, то її від дороги ніхто не побачить. Нажаль поряд не було когось, хто міг приглядіти за нею.

Невеликий загін яким керувала пані Чернава мав ось-ось вступити в бій.

Жінка з’явилася на вороному коні з протилежного боку від карателів. Кінці чорної намітки летіли за нею, немов крила. Швидкими жестами вказавши хто на кого нападає, вона витягла з-за пояса чарівну паличку.

Карателів було п’ятеро, а їх восьмеро. Але перевага була лише в кількості. Більшість загону були новачками. Під час вилазок вони намагалися менше стикатися з карателями. Пані Чернава знала, якою силою наділені її вороги.

В її сірих, наче грозове небо, очах блиснула блискавка. Жінка якби могла спопелила їх одним поглядом.

- Агов! – вигукнула жінка, одночасно промовивши бойове заклинання. Бити у спину було підло.

Вершники зупинилися, та вихопили із під червоних плащів чарівні артефакти. У трьох це були палички. Озброїти їх було легше, але ті могли парувати такі заклинання.

Вулиця миттєво спорожніла, селяни поховалися по своїм домівках, засунувши фіранки.

Дольф Брок також був вже на коні. Він прикривав новачків. Попри талант до магії, вони ще ніколи не приймали участь у справжньому бою.

Води після дощу на вулиці було вдосталь. Піднявшись в сідлі, Лія начарувавши водяний хлист. Нажаль вона ще не навчилася перетворювати воду в лід. Чарівний браслет Альбрехта повинен був захистити її від ворожих ударів. Чи хоча б попередити про них.

Чарівниця води спробувала зосередити воду на голові одного з карателів, що він втопився у цій бульбашці. Щоб не потрапити під приціл двох інших, їй довелося облишити цю спробу та відійти ближче до своїх.

Каратель, якого вона ледве не втопила впав на коліна, кашляючи. Добити його нагоди не було. Тихо вилаявшись, дівчина, знов дістала чарівну паличку. У новачків виникли проблеми і вона поскакала їм на поміч. Двоє опинилися далеко від основної групи.

Сіяна Чернава тим часом звалила з коня одного з карателів, та зіскочивши слідом, притиснула його до землі.

- Ну, що тварюка, показуй, хто ти є! – чарівниця схопила за червону тканину та потягнула її на себе. Почувся тріск.

Карателем виявилася молода на вигляд жінка з гладкою, без жодного недоліка шкірою. Вишкірившись вбивця спробувала звільнити руки, які зараз були притиснуті до землі. В очах плескалося легке божевілля.

- І звідки вас таких знаходять?! – пані Чернава скривила губи, хотілося плюнути в пику цієї істоти. – Зрадники! Скільки життів ви вже забрали?!

Вихопивши з-за пояса кинджал, Сіяна Чернава встромила його у горло карательниці. Та закрехтіла, полишивши спроби дотягтися до ножа схованого у чоботі.

- Йдіть до пекла! – пропустивши в адресу карателів декілька лайок, пані Чернава схопилась на ноги. Її противниця вже захлиналася кров’ю – але могла прожити достатньо, щоб її спробували врятувати. Тому жінка швидко нахилилася та перерізала їй горло.

Залишивши ту помирати, чарівниця знов вскочила у сідло. Залишалося ще четверо. Справу були кепські – двоє з її загону були вже мертві. Впевнившись, що з дочкою все добре, пані Чернава знов стала плести заклинання.

Лія побачила, що мати вбила одного з карателів, це надало їй впевненості. Дівчина шкодувала, що поруч не було брата. Їм зараз не завадила б магія землі.