17.1

Загін з Ондрії

Повечерявши, Міра, Богдан та Крістіна вирушили спати. День у них був насичений. Нещодавно вони знайшли ще одного чарівника та потоваришували з людьми, які були не проти скинути Гордія з трону.

Загалом молоді чарівники всіляко намагалися хоч якось допомогти Гармонії. Ті, за останніми відомостями, були вже на кордоні Лакретії. Незабаром вони зберуть армію й увійдуть до Каталінгу.

Але це були лише мрії, а поки Мірі, Крістіні та Богданові доводилося ночувати під зірками та готувати їжу на вогнищі.

Богдан, практикуючи нове заклинання, ліг останнім. На цей момент уже стемніло. Руки й ноги після фізичних вправ у нього добряче боліли, тому він заліз у спальний мішок, сподіваючись хоч трохи відпочити. Й не минуло й кількох хвилин, як він провалився у сон. Його ментальні щити впали, впускаючи темні щупальця кошмару.

Село… Його улюблений Гарнет спалахнув, як смолоскип. У вогні миготіли людські силуети. Все сталося дуже швидко. Крик, вогонь, і раптом тиша.

Богдан стояв на землі, де нещодавно бігали його односельці. Сльози горя застигли в його карих очах. Хлопець стояв, дивлячись на могили… багато могил, усіяних зів’ялими квітами. Це був цвинтар. Цвинтар на місці його будинку.

Між цих могил блукали люди, голосно схлипуючи та проклинаючи долю.

Хлопець закрив очі руками, щоб не бачити цього безмежного розпачу. Але чув. Він чув їхні голоси, зламані горем, нещасні, позбавлені найріднішого.

— Як же вони могли? Адже вона була така маленька, — почувся сиплий голос дружини пекаря. 

— Ніколи не пробачу. Нехай згорить у пеклі ця чаклунська потвора. 

— Моя Ліз. Чому ви не врятували мою Ліз? — кричав чоловічий голос. — Вона ж була вагітна... 

— Батьку... — звідкись долинув зляканий хлопчачий голос. — Де ти, батьку?

Богдан розплющив очі й відсахнувся: його з усіх боків обступили люди. Їхні сповнені люттю очі були прикуті до нього.

— Ти заплатиш за те, що зробив з Гарнетом. Ви всі заплатите, — люто прошипів Дем’ян, його колишній товариш. Схопивши Богдана за куртку своїми довгими кістлявими пальцями, він наблизив спотворене свіжими шрамами обличчя. — Твій батько в одній із цих могил.

Богдан прокинувся в холодному поті. Він нервово подивився навсібіч. Але навколо не було нікого, окрім Міри та Крістіни.

«Ні. То був страшний сон. Лише сон».

 Богдан опустив голову на долоні і, кусаючи губи, заплакав. Це був кінець. Вони їх знайшли.

Була ще ніч. Його тихі схлипи розбудили Крістіну, яка спала неподалік. Дівчина протерла очі та тільки потім зрозуміла, звідки долинає плач.

— Богдане? Що трапилося? — перебралася вона до нього. — Тобі щось наснилося? 

— Гарнет… Він палав, люди… вони… Це все через нас. Каральний загін… 

— Заспокойся, — Крістіна стиснула його руку у своїх долонях. — Можливо, це просто сон? Ми всі останнім часом на нервах. Там немає чарівників. Радар карателів не покаже туди. 

— Він знає про нас. Гордій. Йому відомо, що ми збираємось. У небезпеці не тільки Гарнет, а всі наші міста. 

— Але як таке сталося? Ми видали себе?

Богдан ковтнув сльози, піднявши очі на небо.

— Альбрехт нас попереджав. Він казав, що чим більше виявиться чарівників, тим складніше буде приховувати нашу присутність. Потрібно зв'язатися з Гармонією. Я маю розповісти про те, що бачив, — схопивши ротом повітря, Богдан втупився в одну точку перед собою. 

— Значить, скоро вже кінець? Скоро ми або виграємо, або програємо... — Крістіна зітхнула та прикусила губу, щоб стримати лайку. Дівчина подивилася на зоряне небо: — Нам треба виграти час. 

— Тут ще є хтось із чарівною силою? — глянув на неї Богдан. — Увечері зі мною зв'язалися Тіна та Настя. Вони знайшли одного на південь звідси. Завтра надвечір ми з ними зустрінемось. Нас чекає важкий день, і можливості поспати може й не бути. У нас до світанку ще кілька годин. Лягай. 

— Добре, — зітхнув хлопець, хоча сон йому вже давно не приносив відпочинку. Навпаки, він ставав більш напруженим.

Крістіна спробувала посміхнутися, але потім махнула рукою і пішла до свого спального мішка. Дівчина неохоче прочитала в його думках страх. А це було неприпустимо для чоловіка. Бо що тоді робити їй — слабкій жінці?

* * *

Каталінг

Занурену в сутінки кімнату освітлювали тільки кілька свічок. У дерев'яному кріслі з м'якою оббивкою сидів чоловік, закутаний у плащ із вовчого хутра. За тьмяного освітлення здавалося, що на місці очей у нього чорні западини.

Йому було трохи більше сорока, але колір волосся залишався таким самим чорним, як у молодості. Чоловік часто хмурився, це було помітно з глибоких зморщок у нього між бровами та біля губ.

Світло від розпаленого каміна на нього майже не потрапляло, але воно освітлювало іншу людину, що теж перебувала в цій кімнаті.

— Всьо ідет по плану, мой повелитель. Благодаря преданому человеку ми уничтожили несколько волшебников раньше ніх. Гармонія нічего не поняла. Етот Альбрехт настроєн решительно. Он как-то сумел договориться с химородниками. Ми должни действовать.