Розділ 17. Слід Гармонії

Загін з Ондрії

Між дерев гуляв легкий вітерець, іноді забираючись за комір його куртки. Скуйовдивши волосся п’ятірнею, Богдан пришвидшив крок. Він ще здалека побачив голубку, що сіла біля його намету. Підійшовши до неї, хлопець присів, узявши пташку до рук. До її маленької лапки був прив’язаний клаптик паперу.

Щиро усміхнувшись, Богдан відв’язав записку, а голубку пересадив у клітку. Він не отримував від неї листів уже декілька тижнів.

Притиснувши дорогоцінного листа до грудей, хлопець озирнувся. Тут було забагато людей. Пройшовши метрів із десять, Богдан тремтячими руками розкрив послання. Він так чекав на нього. На папері все ще залишився її запах.

«Я так за тобою скучив…» — більше не гаючи часу, хлопець почав читати.

З першим рядком усмішка зійшла з його обличчя. Краще б він осліп і не бачив цього. Руки самі собою стиснулися в кулаки, зібгавши тонкий папір.

Дорогий Богдане.

Мабуть, не це ти хотів почути від мене. Сподіваюся, зрозумієш.

Мені батько вибрав нареченого, я виходжу заміж. Тобі краще ніколи не повертатися додому. Ти зганьбив увесь свій рід. Але ти це можеш ще виправити. Це не дар, а прокляття, його треба було позбутися. Їдь до імператора і проси, щоб він позбавив тебе цієї потворності. Магія — це зло.

Вибач мені ще раз, Богдане, я не можу тобі пробачити зраду.

Богдан стояв, стискаючи в руці й без того зім'ятий аркуш паперу.

— Як вона могла? Чому?

Хлопець підніс листа до очей і знову перечитав другий абзац.

— Як? Адже я збирався повернутися. Ти ж мені присягалася у вірності.

Сльози одна за одною скочувалися в нього по щоках. Він не поспішав їх витирати — поруч не було нікого, хто міг би їх побачити. Якось дивно, коли тіло твоє все ще живе, а ось душа вже мертва.

Востаннє Богдан плакав, коли розбив коліна чотирнадцять років тому. Огидне почуття, коли так само легко розбивають серце. Діставши чарівну паличку, Богдан направив її на листа.

— Зарен, — прошепотів він, і аркуш спалахнув.

— Коли вони встигли? — собі під ніс промовив хлопець, дивлячись, як догорають рештки листа.

За спиною почувся шурхіт і кроки, що наближалися. Різко обернувшись, Богдан змахнув струмки сліз.

— Крістіно... Що ти тут забула? — досить різко запитав він.

Дівчина обійшла його, кинувши погляд на купу попелу на землі. Богдан не намагався приховати свої думки, вона знала вже все.

— Я просто проходила повз. Лист із дому? — метнула вона погляд на купу попелу. — Від неї? 

— Тобі не здається, що ти лізеш не у свою справу? Іди куди йшла. 

— Значить, тебе справді кинули? — зітхнула Крістіна. — Боляче, правда? 

— Ти прийшла знущатися? Ви, дівчата, це вмієте, — огризнувся Богдан. 

— Я тебе розумію... — голос Крісті залишався таким самим спокійним. — Мене теж покинули. У нас із тобою одна проблема. Поплач, може, полегшає, — прикусивши губу, дівчина сіла на траву, підігнувши ноги. — Хоча мені не допомогло. Тому я вирішила помститися! 

— І що? Стало легше? — з недовірою глянув на неї хлопець, присівши навпроти. 

— О-о так! Вони були готові зварити мене живцем! Я зіпсувала їм весілля! — загиготіла дівчина.

Не втримавшись, Богдан розсміявся.

— Я пам'ятаю, як ти втерла носа тим пліткаркам. Так переінакшила пісню. 

— Я можу, — посміхнулася дівчина, але тепер усмішка торкнулася лише вуст. — А взагалі… кохання — це настільки дурне почуття. Воно виводить людину з рівноваги. 

— Не думав, що це обговорюватиму з тобою. Але так, такої зради я не очікував від неї. Більше ніяких дівчат, наречених і таке інше. У нас важливе завдання, ми маємо його виконати. 

— Ти вже відповів їй? 

— Ще ні. Я думав проникнути їй у сон, поговорити. Але… Вже пізно. Вона, мабуть, уже спить. 

— Так чого ж ти чекаєш? Давай! — вигукнула Крістіна. 

— Для цього мені треба повернутися до намету та випити зілля. Сам я навряд чи засну. І ще невелике приготування. Свідоме сновидіння — це не так просто, — хлопець підвівся на ноги, обтрушуючи штани. 

— Ну, пішли, — весело вимовила дівчина, чим дуже його здивувала. 

— З тобою? 

— Так, зі мною. Щоб ти не наробив дурниць. 

— Я? — щиро здивувався хлопець. 

— Ти, хто ж іще. Гейб зараз на варті, тож у наметі нікого.

Хлопець похмуро глянув на неї та попрямував до табору, що був недалеко.

— У сон мені не лізь. Я просто хочу поговорити з нею. 

— Ти збираєшся накричати на неї, розбивши при цьому всі меблі, що стоять поруч. Дозволь мені зупинити тебе, якщо щось піде не так.

Богдан утомлено кивнув, відкинувши полог. І справді, двомісний намет був порожній, Гейб сидів біля багаття, про щось розмовляючи з Настею.

Знайшовши у своїй дорожній сумці потрібне зілля, Богдан ліг на спальний мішок.

— Візьми мене за руку. Так ти зможеш чути, що я говорю. Я даю тобі дозвіл. 

— А без дозволу? — раптом поцікавилася Крістіна. 

— Не вийде. Так, не відволікай, я зараз засну. І не читай ти постійно мої думки, телепатко.

Крістіна ображено прикусила губу.

— Хто б казав. Сам ти чужі сни дивишся.

Богдан хотів щось відповісти, але очі зімкнулися, і він заснув.

Взявши його за руку, дівчина почала чекати. Минуло п'ять хвилин, десять, поки втручатися було не потрібно, усе йшло нормально. Вона тільки іноді хмикала — у неї б терпіння не вистачило так просто розмовляти зі своїм колишнім.

Минуло пів години, коли Богдан знову розплющив очі. Відсунувшись від неї, він похитав головою, відганяючи залишки сну.

«Як банально, мені просто знайшли заміну. Моя сила — лише привід мене кинути, — подумав хлопець, глянувши на Крістіну. — Може, ти підеш спати? Чого тобі тут робити?» — він був певен, що вона чує.

— Добре, — без будь-яких питань відповіла дівчина. — Завтра в нас є ще кілька важливих справ. Підбирай соплі, ноги в руки — і вперед. Як ти казав, у нас важливе завдання. На добраніч, — наостанок помахала вона рукою, сховавшись за пологом.