Глава 16. Дочка химородника

Вони не часто зупинялися, щоб заспівати пісні. Більш намагаючись злитися з натовпом і навіть деякий час не користувалися магією. Роксанці дуже відрізнялися від інших – в них не було ні тіні страху. Гармонія не помилилася, це була справжня скринька Пандори.

Чарівників тут було достатньо, та й звичайні люди частіше хотіли допомогти у справі. Тут влада Гордія була слабша. Але не всюди. Гармонія не знайшла нікого особливого, але була задоволена тим, що мала.

На цей час в Ондрії, Летії, Корделії та Роксан були зосереджені невеликі групи сплячих партизанів. У відповідний час вони мають змінити місцеву владу.

Альбрехт кожен день слухав звіти від Гейба, Дольфа та інших. Поки все йшло добре. Хоча це не дивно, Альбрехт постарався накласти на їхні браслети багато різних чарів. Вони повинні були допомагати своїм носіям знаходити спільну мову.

Альбрехт на довгий час замислився: чому він для себе не зробив такий браслет? Не довелося мучитись з Русланом чи з тими трьома з Корделії.  А потім він згадав, чим підпитуються браслети та сумно зітхнув. Добре що Рада цього не знала, вона почала б хвилюватися, розпитувати. За цей час він дуже виріс у магії, але, все ж таки, чари були надпотужні.

Піднявши голову, хлопець побачив птахів, що літали у небі. Він не міг з такої відстані зрозуміти який це птах. Але його це починало насторожувати – Гордій також має чаклунів.

Пройшло декілька днів, як на горизонті з’явилися гори. Радар показував, що їм потрібно їхати на південь. Окрім цього місцеві розказували, що там вони зможуть отримати допомогу. Гармонія була заінтригована.

* * *

Поблизу гірського схилу знаходилося велике селище під назвою Ізбигнєв. Воно нічим не відрізнялося від інших, такі ж побілені хатинки з солом’яною стріхою, криниці біля яких стояло багато людей і церква.

Раніше Альбрехт навіть не замислювався над релігією імперії. Рік тому, під час суду він сказав, що прийняв християнство в імперії, тоді ж стряпчий його підтримав. Але… Була ця релігія тут поширена? Якщо вірити розповідям Ради, то Великий перехід стався до того, як слов’яни прийняли християнську віру.

- У тому місті, … не пам’ятаю, також була церква? – Альбрехт схилився до подруги.

- Я не бачила. – дівчина подивилася на дерев’яну будівлю з хрестом на стрісі. На мить вона замислилася. – А в кого вірив ти, коли жив в Алісіїї?

- З пантеону Свіріду в нас були лише Лессі, Ясіра, Алмес і Аврора. В основну було заведено поклонятися силам природи.

- Зрозуміла. – Рада кивнула своїм думкам. – Думаєш, тут ми когось знайдемо?

- Я в цьому впевнений. – Альбрехт ковзнув поглядом по бурому соколу, що сидів на заборі.

Роздивляючись місцевих жителів вони йшли вулицею. Декілька разів чарівники помічали на собі пронизливі погляди.  Але загалом місцеві їм усміхалися і пропонували допомогу. Привітність в людях більше тривожила Раду з Альбрехтом, ніж відкрита ненависть. Вони звикли чекати якоїсь каверзи.

- Вам чимось допомогти? – почули вони позаду дзвінкий дівочий голос. Повернувшись, вони побачили перед собою струнку дівчину з довгою брунатною косою, перекинутою на груди. Побачивши кількість намиста, що була на ній, Рада з заздрістю прикусила губу. Дівчина була явно не бідною, якщо могла собі дозволити такі прикраси.

На її питання Раді хотілося запитати: «Де ви купили таке коралове намисто?»

- Так вам потрібна допомога? – вже не так впевнено запитала незнайомка, і усміхнулася. – Наші чарівники добре вміють ховатися. Не знайдете.

Почувши її слова Рада з Альбрехтом побіліли, швидко перезирнувшись зі своїм загоном.

- Чому ви вирішили, що нас цікавлять чарівники? – проковтнувши слину, запитав Альбрехт. – Ми хотіли тільки поповнити провізію!

- Ну, тому що ви Гармонія. – розсміялася незнайомка. – Тут усі про це знають! Ходімо зі мною, я допоможу вам з провізією.

Але ні Альбрехт, ні Рада не зрушили з місця.

- Хто ви? І звідки про це знаєте? Ми приїхали в імперію виступати, зараз у нас невеликі труднощі.

- Знаю. Вашу карету підірвали люди Гордія. – зупинилася вона, щоб це сказати. – Ходімо. Часу у нас небагато.

- Пробачте. Але може ви представитеся? А то якось незручно. Ви знаєте хто ми, а ми за вас нічого не знаємо.

Дівчина тяжко зітхнула, повернувшись.

- Завжди про це забуваю. Мене звуть Алексіс. Я дочка старости селища.

- А звідки ви знаєте хто ми? – запитала Рада.

- Ну… я знаю Альбрехта. Бачила кілька років тому. Ми часто робимо вилазки на інші території. Всі чарівники у нас можуть перетворюватися на птахів.

- А соколи? – раптом Альбрехт згадав птицю, що сиділа на паркані.

- В соколів можуть перевертатися тільки чаклуни й ті, хто пов’язаний з ними кров’ю. Ця птиця символ Роксану. – пояснила дівчина. – Якщо батько дозволить, я відведу вас до нього.

Поки вони йшли до її будинку вона більше не проронила ні слова.  

Попри те, що її сім’я була заможною, дім виглядам досить скромно, але затишно. Відкривши хвіртку, дівчина пропустила їх у двір, відігнавши з дороги курей.

- Проходьте. Відчувайте себе, як у дома. Тут вам нічого не загрожує. – усміхнулася Алексіс.