Розділ 16. Дочка химородника

Вони не часто зупинялися, щоб заспівати пісні. Більше намагалися злитися з натовпом і навіть деякий час не користувалися магією. Роксанці дуже відрізнялися від інших — у них не було ні тіні страху. Рада не помилилася, це була справжня скринька Пандори.

Чарівників не бракувало, та й звичайні люди частіше прагнули допомогти у спільній справі. Тут влада Гордія була слабшою. Але не всюди. Гармонія не знайшла нікого особливого, але була задоволена тим, що мала.

На цей час в Ондрії, Летії, Корделії та Роксані були зосереджені невеликі групи сплячих партизанів. У відповідний час вони мають змінити місцеву владу.

Альбрехт кожен день слухав звіти від Гейба, Дольфа та інших. Поки що все йшло добре. Хоча це й не дивно: Хлопець постарався накласти на їхні браслети багато різних чарів. Вони повинні були допомагати своїм носіям знаходити спільну мову з людьми.

Альбрехт надовго замислився: чому він для себе не зробив такий браслет? Не довелося б мучитися з Русланом чи з тими трьома з Корделії. А потім він згадав, чим підживлюються браслети, і сумно зітхнув. Добре, що Рада цього не знала, інакше вона почала б хвилюватися, розпитувати. За цей час він дуже виріс у магії, але, все ж таки, чари були надпотужні.

Піднявши голову, хлопець побачив птахів, що літали у небі. Він не міг із такої відстані зрозуміти, що це. Але його це починало насторожувати — Гордій також має чаклунів.

Минуло декілька днів, як на горизонті з’явилися гори. Радар показував, що їм потрібно їхати на південь. Окрім цього, місцеві розказували, що там вони зможуть отримати допомогу. Гармонія була заінтригована.

Поблизу гірського схилу знаходилося велике селище під назвою Ізбигнєв. Воно нічим не відрізнялося від інших: такі ж побілені хатинки з солом’яною стріхою, криниці, біля яких стояло багато людей, і церква.

Раніше Альбрехт навіть не замислювався над релігією імперії. Рік тому під час суду він сказав, що прийняв християнство в імперії, тоді ж адвокат його підтримав. Але… Чи була ця релігія тут поширена? Якщо вірити розповідям Ради, то Великий перехід стався до того, як слов’яни прийняли християнську віру.

— У тому місті… не пам’ятаю назви, також була церква? — Альбрехт схилився до подруги. 

— Я не бачила, — дівчина подивилася на дерев’яну будівлю з хрестом на стрісі. На мить вона замислилася. — А в кого вірив ти, коли жив в Алісії? 

— З пантеону Свериду в нас були лише Лессі та Ясіра. А так ми більше шанували Святу княгиню Алісію.

— Зрозуміла, — Рада кивнула своїм думкам. — Думаєш, тут ми когось знайдемо? 

— Я в цьому впевнений, — Альбрехт ковзнув поглядом по бурому соколу, що сидів на паркані.

Роздивляючись місцевих жителів, вони йшли вулицею. Декілька разів чарівники помічали на собі пронизливі погляди. Але загалом місцеві їм усміхалися і пропонували допомогу. Привітність в людях більше тривожила Раду з Альбрехтом, ніж відкрита ненависть. Вони звикли чекати якоїсь каверзи.

— Вам чимось допомогти? — раптом почули позаду дзвінкий дівочий голос.

Повернувшись, вони побачили перед собою струнку дівчину з довгою брунатною косою, перекинутою на груди. Помітивши кількість намиста, що було на ній, Рада із заздрістю прикусила губу. Дівчина була явно не бідною, якщо могла собі дозволити такі прикраси. У відповідь Раді кортіло запитати: 

«Де ви купили таке коралове намисто?»

— То вам потрібна допомога? — уже не так впевнено запитала незнайомка й усміхнулася. — Наші чарівники, якщо треба, добре вміють ховатися. Не знайдете.

Почувши її слова, Рада з Альбрехтом побіліли, швидко перезирнувшись зі своїм загоном.

— Чому ви вирішили, що нас цікавлять чарівники? — проковтнувши слину, запитав Альбрехт. — Ми хотіли тільки поповнити провізію. 

— Ну, тому що ви Гармонія, — розсміялася незнайомка. — Тут усі про це знають. Ходімо зі мною, я допоможу вам із провізією.

Але ні Альбрехт, ні Рада не зрушили з місця.

— Хто ви? І звідки про це знаєте? Ми приїхали в імперію виступати, зараз у нас невеликі труднощі. 

— Знаю. Вашу карету підірвали люди Гордія, — зупинилася вона, щоб це сказати. — Ходімо. Часу в нас небагато. 

— Пробачте. Але, як вас звуть? А то якось незручно. Ви знаєте, хто ми, а ми про вас нічого не знаємо.

Дівчина тяжко зітхнула, повернувшись до них:

— Завжди про це забуваю. Мене звуть Алексіс. Я дочка старости селища. 

— А звідки ви знаєте, хто ми? — запитала Рада. 

— Ну… — протягнула вона, — я знаю Альбрехта. Бачила кілька років тому. Ми часто робимо вилазки на інші території. Всі чарівники у нас можуть перетворюватися на птахів. 

— А соколи? — раптом Альбрехт згадав птаха, що сидів на паркані. 

— На соколів можуть перетворюватися тільки чаклуни й ті, хто пов’язаний із ними кров’ю. Цей птах — символ Роксану, — пояснила дівчина. — Якщо батько дозволить, я відведу вас до нього.

Поки вони йшли до її будинку, вона більше не сказала ні слова. Попри те, що її сім’я була заможною, дім мав досить скромний, але затишний вигляд. Відчинивши хвіртку, дівчина пропустила їх у двір, відігнавши з дороги курей.

— Проходьте. Відчувайте себе як удома. Тут вам нічого не загрожує, — усміхнулася Алексіс.

Чоловіки та жінки з загону Гармонії, перезирнувшись, увійшли слідом за Радою та Альбрехтом.

— Сер, — Лойд поклав долоню на передпліччя Альбрехта. — Це може бути пастка. Щось у ній не так. 

— Усе добре, — в Альбрехта й самого були такі думки, але Радар у сумці підказував, що вони прийшли за адресою.

Розмістивши гостей у світлиці, Алексіс наказала слугам накривати на стіл. Відійшовши убік, вона повернулася до них спиною. Зі свого місця Рада не бачила, що саме дівчина роздивлялася. Тиша затягнулася.

Перехрестившись, Алексіс повернулася — більше дівчина не усміхалася.

— Люди Гордія не люблять цих місць. Кажуть, що ми недостатньо гостинні, — розсміялася вона. — Ви заїхали занадто далеко в Роксан.