15.1

Рада та Альбрехт з побоюванням поглядали навсібіч. Найбільше переживала дівчина, оскільки це вона фактично порадила людям бунтувати. А після попередження Богдана її кошмари могли перетворитися на реальність.

Нещодавно вони перетнули кордон із Роксан. Після того випадку Рада намагалася триматися поруч із другом. Вона вже давно пошкодувала про свої необдумані вчинки. Їй більше хотілося бути живою, аніж героїнею.

Вони заїхали в перше село, що трапилося на шляху, щоб купити продукти й дізнатися новини. Натан і Пейдж спочатку їх відмовляли, але Гармонія махнула на це рукою. Усе-таки цікавість завжди перемагала страх.

— На нас дивляться... — помітивши зацікавлені погляди, Рада вхопилася за руку Альбрехта і навіть дихати перестала. 

— Ми не місцеві. Тож і дивляться. Навряд чи тут хтось чув про Гармонію.

Альбрехт не встиг закінчити фразу, як до них підбігло п'ятеро дітлахів. Рада здригнулася й позадкувала, коли вони обступили її півколом. Одна маленька дівчинка навіть спробувала торкнутися її руки.

— Герцогиня! Герцогиня приїхала! — пролунали дитячі захоплені голоси.

Раді залишалося лише стояти й розгублено кліпати очима. Вона не розуміла, що відбувається. Та й Альбрехт не поспішав втручатися.

— Я не герцогиня. Я не маю титулу, — голос дрижав, хоча вона намагалася привітно усміхатися.

Тепер настала черга дітей здивовано кліпати віями. Вони явно не розуміли, чи жартує доросла тітка, чи ні.

— Нє-а. Це ви! — в очах дівчинки з'явилися сльози. — Мені тато казав!

Людей на вуличці було небагато, і всі вони тепер дивилися на них. Рада почувалася незручно.

— А там на площі ви були сміливішою, Золота герцогине, — почувся смішок, і з натовпу вийшов невисокий чоловік. 

— Я не розумію. Мене з кимось сплутали. Мій названий батько — Великий герцог, але я не маю титулу, — раніше Рада не морочилася б із цього приводу, а навіть пораділа б, що її так назвали. 

— Як ви сказали? Золота герцогиня?.. — Альбрехт на мить забув, як дихати. — Але ж це... 

— А ви, значить, Альбрехт? Про те, що сталося кілька днів тому, знають усі. Новини розносяться швидко. І слова тієї пісні теж… Я її вже чув разів п'ять. 

— Я не розумію, поясніть мені нарешті, — розсердилася Рада, забувши про страх. 

— Радо, це найвищий титул, що може дати народ. Це означає, що тепер вони стоятимуть за тебе на смерть, — відповів Альбрехт, перебуваючи ще в шоці. — Я читав про таке. 

— З чого це? Що я зробила? 

— Ви дали людям надію. Хіба цього мало? — хмикнув чоловік. 

— Я нічого подібного не хотіла. Я не хочу нікого за собою вести та, тим паче щоб за мене вмирали, — дівчина зробила крок назад, стиснувши долоні в кулаки. 

— Пізно. Будь-якому повстанню потрібен символ. І це ви.

Рада хотіла продовжити суперечку, але Альбрехт не дав.

— Ми тут для того, щоб вам допомогти. Моя подруга розгублена. Це така честь.

Чоловік і хлопець обмінялися поглядами порозуміння та розійшлися.

— Поясни мені нарешті. Що це означає? Чому герцогиня? Адже такий титул я ніколи не отримала б у Фероманську. 

— Це через Мерліна. Швидше за все, вони тебе назвали за його титулом. Герцогинею ти можеш стати, тільки вийшовши заміж за герцога. А «золота» — золото дорогий метал... Ну, коротше, вони тебе визнали своєю. Якщо нічого не станеться, це твій титул навічно. Він не успадковується. 

— А якщо вони мене попросять зробити те, чого я не зможу? 

— Радо. Відколи ти почала сумніватися в собі? — докірливо глянув на неї хлопець. — І тим паче хто сказав, що ти робитимеш усе сама? Ти вибач, але в мене тут також є справи.

Рада усміхнулася. Тривога на якийсь час відступила.

* * *

Сіро-рудий сокіл, шкутильгаючи, ходив по гілці поваленого дерева. Крило в нього вже зажило, але птах не збирався залишати загін. Іноді він літав на полювання, але завжди повертався і клав перед Мейсі принесену в дзьобі польову мишку. Сокіл ніколи не їв те, що приносив із собою.

— Мейсі! — почула вона крик Натана й одразу схопилася на ноги. — А чиї сліди біля табору? Уночі тут хтось був?

Жінка швидко підійшла до бойового мага, припавши одним коліном до землі. Сокіл злетів їй на плече й теж став розглядати сліди.

— Це, напевно, хтось із наших, бо твій захисний купол нікого стороннього не пропустить, — Мейсі повернула голову, зустрівшись поглядом із птахом, а потім додала: — Але вночі я бачила в глибині лісу чийсь силует. Мабуть, якийсь місцевий, поряд дорога.

— Ти його роздивилася? — насупив брови Натан, обвівши слід зламаною нещодавно гілкою. — Після всього, що сталося, нам треба бути обережними.

— Не дуже. Було темно. Але це точно був чоловік, і він шкутильгав.

— Добре. Повертайся на пост. Скоро тебе змінять, — сказав Натан і кинув зсохлу гілку на землю.

* * *

Притуливши голову до стінки дормеза, Альбрехт зітхнув. Тяжкий видався день. Завтра, швидше за все, буде такий само. Молодому герцогу було не звикати багато працювати. Але цей рік позначився на ньому не найкраще. Здавалося, щойно вони виплутувалися з однієї халепи, як відразу ж потрапляли в іншу.

Рада тихо сопіла, підклавши під щоку руки. У напівтемряві він побачив, як вона посміхнулась уві сні й облизала губи. Альбрехт і сам збирався спати. Аж раптом у голові пролунала трель, тому він поспішив наповнити миску водою.

Зачарованого світла вистачило тільки для того, щоб бачити обличчя, яке з'явиться на воді.

— Гейб? Щось трапилося? Ми розмовляли вранці.

— Ні, Ваша Високосте. Або так... — чоловік зам'явся. — У нас усе добре. Знайшли ще одного мага, завербували кілька городян.