* * *

Рада та Альбрехт з побоюванням поглядали на всі боки. Найбільше переживала дівчина, оскільки це вона фактично порадила людям бунтувати. А після попередження Богдана її кошмари могли перетворитися на реальність.

Нещодавно вони перетнули кордон з Роксан.  Після того випадку, Рада намагалася триматися поруч із другом. Вона вже давно пожалкувала за свої необдумані вчинки. Їй більше хотілося бути живою, аніж героїнею.

Вони заїхали в перше село, що трапилося на шляху, щоб купити продукти і дізнатися новини. Натан і Пейдж спочатку їх відмовляли, але Гармонія махнула на це рукою. Все-таки цікавість завжди перемагала страх.

– На нас дивляться… – помітивши зацікавлені погляди, Рада вхопилася за руку Альбрехта, і  навіть дихати перестала.

– Ми не місцеві. Тож і дивляться. Навряд чи тут хтось чув про «Гармонію».

Альбрехт не встиг закінчити фразу, як до них підбігло п'ятеро дітлахів. Рада здригнулася, і позадкувала, коли вони обступили її півколом. Одна маленька дівчинка навіть спробувала торкнутися її руки.

- Герцогиня! Герцогиня приїхала! - пролунали дитячі захоплені голоси.

Раді залишалося лише стояти і розгублено кліпати очима. Вона не розуміла, що відбувається. Та й Альбрехт не поспішав втручатися.

- Я не герцогиня! Я не маю титулу. – голос дрижав, хоча вона намагалася привітно усміхатися.

Тепер черга здивовано блимати віями прийшла дітям. Вони явно не розуміли: чи жартує доросла тітка чи ні?

- Неть. Це ви! – у очах дівчинки з'явилися сльози. - Мені тато казав!

Людей на вуличці було небагато, і всі вони тепер дивилися на них. Рада почувала себе незручно.

- А там на площі ви були сміливішою, Золота герцогиня! - почувся смішок, і з натовпу вийшов невисокий чоловік.

- Я не розумію. Мене з кимось сплутали. Мій прийомний батько Великий герцог, але я не маю титулу! – раніше Рада не морочилася б із цього приводу, а навіть пораділа, що її так назвали.

- Як ви сказали? Золота герцогиня?! – Альбрехт на мить забув, як дихати. – Але ж це…

- А ви значить Альбрехт? Про те, що сталося декілька днів тому, знають усі. Новини розносяться швидко. І слова тієї пісні теж… Я її вже чув разів п'ять.

- Я не розумію, поясніть мені нарешті. – розсердилась Рада, забувши про страх.

- Рад, це найвищий титул, що може дати народ. Це означає, що тепер вони стоятимуть за тебе на смерть. - відповів Альбрехт, перебуваючи ще в шоці. – Я читав про таке.

- З чого це? Що я зробила?

– Ви дали людям надію. Хіба цього мало? - хмикнув чоловік.

- Я нічого подібного не хотіла. Я не хочу нікого за собою вести, і тим паче, щоб за мене вмирали! – дівчина зробила крок назад, стиснувши долоні в кулаки.

- Пізно. Будь-якому повстанню потрібен символ. І це ви.

Рада хотіла продовжити суперечку, але Альбрехт не дав.

- Ми тут для того, щоб вам допомогти. Моя подруга розгублена. Це така честь!

Чоловік і хлопець обмінялися усмішками, що порозумілися, і розійшлися.

- Поясни мені нарешті. Що це означає? Чому герцогиня? Адже такий титул я ніколи не отримала б у Фероманську.

– Це через Мерліна. Швидше за все, вони тебе назвали за його титулом. Герцогинею ти можеш стати тільки вийшовши заміж за герцога. А "золота" - золото дорогий метал... Ну, коротше, вони тобі визнали своєю. Якщо нічого не станеться це твій титул навічно. Він не успадковується.

- А якщо вони мене попросять зробити те, що я не зможу?!

- Рада. З якого часу ти почала сумніватися у собі? - докірливо глянув на неї хлопець. - І тим паче, хто сказав що ти робитимеш все сама? Ти вибач, але у мене тут також є справи.

Рада усміхнулася. Тривога на якийсь час відступила.

* * *

Сіро-рудий сокіл шкутильгаючи ходив по гілці поваленого дерева. Крило в нього вже зажило, але птах не збирався залишати загін. Іноді він літав на полювання, але завжди повертався, приносячи у дзьобі польову мишку і клав перед Мейсі. Сокіл ніколи не їв те що приносив із собою.

- Мейсі! – почула вона крик Натана, відразу схопившись на ноги. – А чиї сліди біля табору? Вночі тут хтось був?

Жінка швидко підійшла до бойового мага, припавши одним коліном до землі. Сокіл злетів їй на плече і теж став розглядати сліди.

- Це напевно хтось з наших, бо твій захисний купол нікого стороннього не пропустить. – Мейсі повернула голову, зустрівшись поглядом з птахом, а потім додала. – Але вночі я бачила у глибині лісу чийсь силует. Мабуть якийсь місцевий, поряд дорога.

- Ти його роздивилася? – насупив брови Натан, обвівши слід зламаною нещодавно гілкою. – Після всього що сталося нам треба бути обережними.

- Не дуже. Було темно. Але це точно був чоловік і він шкутильгав.

- Добре. Повертайся на піст. Скоро тебе змінять. – сказав Натан і кинув зсохлу гілку на землю.

* * *

Притуливши голову до стінки дормезу, Альбрехт зітхнув. Тяжкий видався день. Завтра, швидше за все, буде також. Молодому герцогу було не звикати багато працювати. Але цей рік позначився на ньому не найкращим чином. Здавалося вони виплутувалися з однієї халепи відразу ж потрапляти у іншу.