Глава 15. Золота герцогиня

З кожним днем було все небезпечніше грати роль артистів. Гармонія час від часу відчувала чийсь пронизливий погляд. Як тільки вони проїжджали через якесь місто чи село мери та старости намагалися швидше покликати їх до себе. Виступати на вулиці без дозволу вони більше не могли. Їх переміщення контролювалося.

Це дуже дратувало волелюбну Раду. Якби вони приїхали виступати, то вже давно імператор отримав би листа з місцями проведення концертів. І скоріш за все це були б великі площі чи театри. Невже цей дурний імператор думає, що вони до нього з концертами приїхали?!

А справа була в тому, що він так не думав. Точніше поки не думав. Але спостерігав через своїх людей.

Рада часто замислювалася над тим, що хоче взяти в руки вила і настромити на них всіх цих пихатих панів – прибічників імператора. Альбрехт відносився до цього більш спокійно, навіть трохи байдуже. Він відмінно грав роль молодого дворянина і до себе вимагав відповідного відношення.

Незважаючи на контроль з боку імператора, вони поїхали на південь країни – до Роксан. Тим паче останнім часом Радар став доволі активним. Ця область імперії могла стати скринькою Пандори для теперішньої влади. 

Поки Рада, щось писала у своєму блокноті, хлопець лежав закинувши руки за голову. Йому було цікаво, що вона там пише, але дівчина завжди ховала блокнот, ображаючись.

- Ну не злись, чого ти?! – легенько штовхнув він її ліктем у бік. Дівчина зиркнула на нього, сховавши блокнот у сумку. – Ну поділися зі мною! – усміхнувся він, доторкнувшись подушечками пальців її руки.

Дівчина здригнулась, відчувши, як по шкірі пробігли сотні мурах.

- Скажи, я дурепа? – зазирнула вона йому у вічі. – Я все псую?

- Ні. Ти все робиш вірно. Народ тебе любить. Ти така весела, привітна, за кожного заступишся, допоможеш.

- Але це шкодить нашій справі! – вигукнула Рада, лігши поруч із ним. – Я маю бути за твоєю спиною. А я лізу всюди. Мені не притаманне таке ставлення до людей. Я не знаю чого мене все дратує?!

Альбрехт усміхнувся, прибравши темне пасмо, що впало їй на чоло.

- Може тому що у твоєму часі також була така імперія. І проблеми людей тобі знайомі... – зітхнув Альбрехт. - Я прожив вісімнадцять років в Аліссії і майже не покидав Рамплуру. Мені не було цікаво, як живуть інші люди. Мені ніхто не заважав спілкуватися мовою якою захочу. Я жив у своєму ідеальному світі… І тепер я керуюсь більш помстою, ніж бажанням допомогти людям. Саме людям, не чарівникам.

- Може й так. У дитбудинку була прийнята одна мова. Ні за яку ідентичність не йшлось. А тут стільки людей, таких різних і та ж проблема. Тоді я була мала і не могла нічого вдіяти, але зараз! Зараз я можу допомогти всім цим людям! Хто б не був при владі, він не має право знищувати ідентичність свого народу!

Посміхнувшись, Альбрехт підвівся на ліктях. За цю войовничість він її і любив. Не завжди її слова можна було втілити в життя, але… Скільки б не минуло століть вона залишалася такою.

- Альбрехт, твої очі! – вигукнула Рада, побачивши як позолотіла райдужка на його очах. – А чому так?!

Альбрехт мотнув головою, відганяючи небажані думки.

- Ти про що? – здивовано запитав він. Його очі знов стали темно-зеленими. 

* * *

Головна подія, що стала початком полювання на них, сталася сьомого жовтня. Рада з Альбрехтом приїхали до невеликого містечка недалеко від кордону з областю Роксан. Вони не збиралися тут затримуватись, тільки закупитися провізією. Але те, що відбувалося на маленькій площі, змусило їх втрутитися.

Страти та інші громадські покарання були у цей час такою ж розвагою, як і виступи вуличних музикантів. Нажаль другі збирали поменше людей. Ось і зараз на дерев’яному помості стояло двоє змучених чоловіків. По їхньому вигляду відразу стало ясно – селяни. Їхні тіла були покриті саднами та порізами. Впізнавши сліди від батогу, Рада стиснула кулаки. Дівчина згадала, як її бив Морл, щоб вона скорилася і  віддалася йому.

«Ніколи цього не буде, тварюка! Я краще помру, ніж дозволю до мене доторкнутись!»

Стиснувши сильніше кулаки, дівчина попрямувала до натовпу. Швидше за все вона не усвідомлювала, що спричинить цим своїм вчинком. Натовп кричав, улюлюкав, чекаючи на «виставу».

- Хто ці люди? Чому їх хочуть вбити? - запитала вона у жінки, що стояла найближче до неї.

- Їх звинуватили у крадіжці! - помітивши дороге вбрання Ради, жінка вхопилася за рукав її сукні, а в очах задрижали сльози. – Прошу, допоможіть їм! Ви ж багата! Вони не винні! Виникла помилка!

Рада, поки та говорила, розгублено дивилася на всі боки. Альбрехт залишився десь позаду.

- Прошу вас, герцогиня! Ми молитимемося за вас! Тільки допоможіть їм! Мій чоловік ні в чому не винний!

Рада хотіла відсахнутися, але пальці жінки немов лещата стиснулися на її руці.

- Я зараз все владнаю. – відсторонено промовила вона, попрямувавши до помосту. Та жінка не збиралася її відпускати. Не пощастило їй  натрапити на родичку покараних. -  Що зробили ці двоє? – крикнула вона, і по натовпу пролетіла хвиля шепоту. – Мене звуть Рада Вольфрам, я прийомна дочка Великого герцога Мерліна!