Розділ 15. Золота герцогиня

З кожним днем ставало все небезпечніше грати роль артистів. Гармонія час від часу відчувала чийсь пронизливий погляд. Тільки-но вони проїжджали через якесь місто чи село, мери та старости намагалися швидше покликати їх до себе. Виступати на вулиці без дозволу вони більше не могли. Їхнє переміщення контролювалося.

Це дуже дратувало волелюбну Раду. Якби вони приїхали виступати, то імператор уже давно отримав би листа з місцями проведення концертів. І, найімовірніше, це були б великі площі чи театри. Невже цей дурний імператор думає, що вони до нього з концертами приїхали?

А справа була в тому, що він так не думав. Точніше, поки не думав. Але спостерігав через своїх людей.

Рада часто замислювалася над тим, що хоче взяти в руки вила і настромити на них усіх цих пихатих панів — прибічників імператора. Альбрехт ставився до цього спокійніше, навіть трохи байдуже. Він відмінно грав роль молодого дворянина і до себе вимагав відповідного ставлення.

Попри контроль із боку імператора, вони поїхали на південь країни — до Роксан. Тим паче останнім часом радар став доволі активним. Ця область імперії могла стати скринькою Пандори для теперішньої влади.

Поки Рада щось писала у своєму блокноті, хлопець лежав, закинувши руки за голову. Йому було цікаво, що вона там пише, але дівчина завжди ховала блокнот, ображаючись.

— Ну не злися, чого ти, — легенько штовхнув він її ліктем у бік. Дівчина зиркнула на нього, сховавши блокнот у сумку. — Ну поділися зі мною, — усміхнувся він, доторкнувшись подушечками пальців до її руки.

Дівчина здригнулась, відчувши, як по шкірі пробігли сотні мурах.

— Скажи, я дурепа? — зазирнула вона йому у вічі. — Я все псую?

— Ні. Ти все робиш правильно. Народ тебе любить. Ти така весела, привітна, за кожного заступишся, допоможеш.

— Але це шкодить нашій справі, — зітхнула Рада, лігши поруч із ним. — Я маю бути за твоєю спиною. А я лізу всюди. Мені не притаманне таке ставлення до людей. Я не знаю, чого мене все дратує.

Альбрехт усміхнувся, прибравши темне пасмо, що впало їй на чоло.

— Може, тому, що у твоєму часі також була така імперія. І проблеми людей тобі знайомі... — зітхнув Альбрехт. — Я прожив вісімнадцять років в Аліссії та майже не покидав Рамплуру. Мені не було цікаво, як живуть інші люди. Мені ніхто не заважав спілкуватися мовою, якою захочу. Я жив у своєму ідеальному світі… І тепер я керуюся більше помстою, ніж бажанням допомогти людям. Саме людям, не чарівникам.

— Може й так. У дитбудинку нам казали, як треба розмовляти, щоб тебе сприймали за людей, а не худобу. Тоді я була мала, не розуміла та не могла нічого вдіяти, але зараз... Зараз я можу допомогти всім цим людям. Хто б не був при владі, він не має права знищувати ідентичність свого народу.

Посміхнувшись, Альбрехт підвівся на ліктях. За цю войовничість він її й любив. Не завжди її слова можна було втілити в життя, але… Скільки б не минуло століть, вона залишалася такою.

— Альбрехте, твої очі... — прошепотіла Рада, побачивши, як позолотіла райдужка в його очах. — А чому так?

Альбрехт мотнув головою, відганяючи небажані думки.

— Ти про що? — здивовано запитав він. Його очі знов стали темно-зеленими.

* * *

Епізод, що став початком полювання на них, відбувся сьомого жовтня. Рада з Альбрехтом приїхали до невеликого містечка недалеко від кордону Корделії з Роксан. Вони не збиралися тут затримуватись, тільки закупитися провізією. Але те, що відбувалося на маленькій площі, змусило їх втрутитися.

Страти та інші громадські покарання були у цей час такою ж розвагою, як і виступи вуличних музикантів. На жаль, останні збирали менше людей. Ось і зараз на дерев’яному помості стояли двоє змучених чоловіків. З їхнього вигляду відразу стало ясно — селяни. Їхні тіла були вкриті саднами та порізами. Впізнавши сліди від батога, Рада стиснула кулаки. Дівчина згадала, як її бив Морл, щоб вона підкорилася і віддалася йому.

«Ніколи цього не буде, тварюка. Я краще помру, ніж дозволю до себе доторкнутись».

Стиснувши сильніше кулаки, дівчина попрямувала до натовпу. Швидше за все, вона не усвідомлювала, що спричинить своїм вчинком. Натовп кричав, улюлюкав, чекаючи на «виставу».

— Хто ці люди? Чому їх хочуть убити? — запитала вона в жінки, що стояла найближче до неї.

— Їх звинуватили у крадіжці, — помітивши дороге вбрання Ради, жінка вхопилася за рукав її сукні, а в очах задрижали сльози. — Прошу, допоможіть їм. Ви ж багата. Вони не винні. Сталася помилка.

Рада, поки та говорила, розгублено дивилася навсібіч. Альбрехт залишився десь позаду.

— Прошу вас, герцогине. Ми молитимемося за вас. Тільки допоможіть їм. Мій чоловік ні в чому не винен.

Рада хотіла відсахнутися, але пальці жінки немов лещата стиснулися на її руці. Треба ж було їй натрапити саме на дружину засудженого.

— Я зараз усе владнаю, — відсторонено промовила вона, попрямувавши до помосту.

Та жінка не збиралася її відпускати.

— Що зробили ці двоє? — гукнула Рада, і по натовпу пролетіла хвиля шепоту. — Мене звуть Рада Вольфрам, я названа донька Великого герцога Фероманська.