14.1

Загін з Ондрії

— До столу, а то охолонуть. Дівчатка, хлопчики, їсти, — гукнула Крістіна, поставивши на стіл велику миску з пиріжками.

Це було вперше, коли їм удалося так добре пообідати. Хазяйка будинку, троюрідна тітонька Тіни Тимурчук, із радістю надала їм кухню. Сама ж вона поки що була відсутня.

Їм пощастило виконувати завдання неподалік, тому гріх було не заскочити. З'ївши приготований Тіною та Настею рибний суп, вони взялися за пиріжки.

— Дуже смачно, — вигукнув Богдан, а потім раптом схаменувся. — Ну, їсти можна.

Крістіна лише посміхнулася, закотивши очі.

— Це мамин рецепт. А твоя Марічка що вміє готувати?

— Ну... — прикусив губу хлопець. — Я не бачив просто... Ми з нею віднедавна зустрічаємось.

— Багато різних страв, — втрутилася в розмову Настя. — Я кілька разів була в неї, коли вона готувала.

Крістіна відвела очі вбік і побачила, як Міра хитає головою.

— Мабуть, вона дуже смачно готує, — дівчина спробувала не подати знаку, що їй відоме протилежне. — Усі сільські дівчата це вміють. Ось ти, Міро, ти ж умієш?

— Я не найкращий приклад. Я виросла в багатій родині. У нас є слуги. Тож хіба по дрібницях.

— Ну нічого. Повернуся додому, обов'язково загляну до неї на вечерю, — Богдан відвів сумний погляд. — Швидше б...

Крістіна встала з-за столу, щоб налити чаю. Подумки вона провела із собою коротку розмову, яка зводилася до того, що на Богдана чекає сильне розчарування...

* * *

Дні пролітали один за одним, і щоразу на них чекав успіх. Їм удавалося без зайвих зусиль знаходити спільну мову з людьми. Хоча основну роботу виконував Гейб Паріс.

Дрібні чарівники з’являлися як гриби після дощу. Але бувало й таке, що прості люди приєднувалися до них. Це був лише початок повстанського руху. Іскра, яку запалила Гармонія, тільки-но почала розгорятися.

Місія загону Гейба, що з легкої руки Насті Синиці назвався «Голем», у цьому селі закінчилася. Купивши їжі та води, вони зібралися на людній вулиці. Час було рушати в дорогу.

Крістіна, підібгавши губи, дивилася на натовп — їй було некомфортно. Гейб учив її не читати думки, але на таких завданнях їй, навпаки, заборонялося ставити щит. Вона мусила завчасно попереджати про небезпеку.

Краєм ока Крістіна помітила трьох дівчат, що вийшли з натовпу. Вона зрозуміла, що прямували вони саме до них, тільки коли ті опинилися поряд.

— Це ти Христина Болотна?

Дівчина напружилася, порахувавши до п'яти. Їхні думки були прозорими, як води річки Тенс, що протікала біля її містечка.

— Я Крістіна Озерна, — усе ж таки відповіла дівчина.

— Неважливо, — фальшиво розсміялася одна з дівчат, обвівши компанію оцінливим поглядом. — Що, прийшла чужих хлопців відбивати?

— Стежте за словами, — виступив уперед Гейб Паріс. Його обурили нападки на підопічну.

Усі три дівчини обвели його допитливим поглядом і хмикнули.

— Ви її коханець? — безсоромно запитала одна з них.

— Ні, — проскрипів зубами чоловік. Виховання не дозволяло йому відреагувати інакше. — Що ви хотіли?

— Ах, так. Зовсім забули, — одна з дівчат стала кусати губи, ніби ось-ось заплаче. Вони й не приховували свого справжнього ставлення. 

— Тобі відоме ім'я Цвітана? Як же ти посміла влізти в чужу родину? Ти безсовісна байстрючка! Тож слухай! Ти ніколи не відмиєшся від ганьби! — вигукнула дівчина, привертаючи увагу. — Слухайте всі! Ця дівчина намагалася відбити чоловіка в ліпшої подруги!

Крістіна вже знала, що на неї чекає. Адже ніхто з них не вмів приховувати думки. І коли дівчата голосно заспівали, їй захотілося закрити обличчя рукою або побитися головою об стіну.

Засиділася ти, чорноока,

 Без любові взаємної, без ласк.

 Що ж ти робиш, дівко безстидна?

 Він же мій чоловік, кохання у нас.

Ти зварила зілля ніченькою.

 І йому у кухо́ль підлила.

 Знай же, знай, дівко безстидна,

 Ти нізащо б його не звабила́.

Ти не ший собі сукню весільную, 

Приворот, клята відьмо, знімай.

 Бо у нього дружина красивая,

 Бо у нього сім’я. Не чіпай!

Їхня пісня була схожа на чисте знущання, а приспів, що вони вставляли між чотиривіршами, дратував Богдана, який, навіть попри свою неприязнь до дівчини, не дозволяв собі обливати її брудом. А Крістіні хоч би що — слухає з кам'яним обличчям.

А він мені нравиться, нравиться, нравиться, 

І вдіяти нічого не можу я.

 Ну й нехай дружина з горя зломиться,