Глава 12. Канта

Перед самим кордоном з Летією три невеликі загони відокремилися від групи. Того ранку не переживали хіба коні. Альбрехт перед цим бігав перевіряв пошукові браслети на кожному, повторював кілька разів «не знімати браслети», і «використовувати лише формулу змови, що він написав».

Рада тоді не здогадувалася, що задумав друг і у що це згодом виллється. Поки їй це здавалося милим, і вона навіть мало не розплакалася, коли вони прощалися.

Наступний день Філіп із ними майже не розмовляв. Та й Гармонія відчувала себе ніяково в його присутності. Адже вони розлучили його з дочкою.

Ще через кілька днів атмосфера між ними трохи потепліла, і до моменту приїзду в Канту – столицю Летії, вони вже знову спілкувалися нормально. Ні Рада, ні Альбрехт тоді не помітили, але поведінка Філіпа змінилася не просто так – він щось задумав.

* * *

Вони кілька хвилин крутили головами, не знаючи куди податися. До цього їм ще не доводилося бувати у великих містах імперії, слідуючи за сигналом Радара. Але Канта виявилася справді великим і прекрасним містечком.

Коли проїжджали на кареті, вони бачили річку, що протікала під великим кам'яним мостом, що зв'язував дві частини міста.

- Ну і куди нам далі? - склала руки Рада. – Радар не хоче уточнити?

- Ти ж сама знаєш. - зітхнув Альбрехт. – Це місто для нас майже непотрібне. Але ми не могли проїхати столицю Летії. Не треба привертати увагу Гордія. – хлопець знову зітхнув, подивившись на кам'яні триповерхові будинки, що оточували їх з обох боків. – Я отримав запрошення від управителя. Ми виступимо в нього в будинку, малому театрі та на головній площі. Тут аудиторія буде більшою, ніж та, що була у Фероманська.

- Ми не виступали у великих містах раніше! Не знаю що співати. Перекласти пісні іншою мовою не так важко. Але що ці люди люблять? - Рада порилася у себе в сумці, діставши звідти невеликий блокнот-пісняр, - заспіваймо «Птахи», «Дощ», там подивимося, може і «Я не хочу кохання». Хоча про війну краще не співати. Ну і те, що ми чули дорогою.

- Гаразд, пішли до готелю. Там подумаємо. – сказав Альбрехт і обернувся до інших. – Наші речі вже віднесли?

- Так. Дольф і Воган чекають нас уже в готелі. – відповів Гелл.

- А потім сходимо, пообідаємо! Я голодна, як вовк! – вигукнула Рада.

Альбрехт усміхнувся, подавши їй руку. Йдучи одразу за ними, Філіп намагався більше дивитися на  місто, ніж на Гармонію. Він звик до їхньої дивної поведінки, але з висоти свого віку йому хотілося  перебувати подалі від цих двох.

Філіп на початку жахався з відсутності палацового етикету в їхніх промовах і вчинках. А те, як вони поводилися з простолюдинами! Взагалі не скажеш, що наближені до Великого герцога.

Коли він їх побачив у Заргансі, то думав, що вони віддадуть перевагу керуванню армією з намету, ніж на полі бою. Тепер він переконався у зворотному – вони полізуть у саму гущу подій, ніж дозволять комусь ризикувати собою.

Але крім цього якась заздрість селилася в його душі від того, що він не може так само вільно поводитися в суспільстві. Вони були б не Гармонією якби дотримувалися всього того, що написано в запорошених книжках, що він читав дочці.

«О, Еммо. Як ти там? Не образив тебе цей обірванець? - від туги за дочкою він не міг знайти собі місця і сердився на Гармонію, що знову розлучила їх.

– Філіп. Ви ж з нами підете у будинок управителя? – не зупиняючись, спитала Рада.

– Ні. Мені краще не бути в таких багатих будинках!

- Може воно і правильно! Мало, що може статися. Ви потрібні живими та неушкодженими! – сказав Альбрехт.

Настрій Філіпа від цих слів покращився. Поблажливо посміхнувшись, він зайшов слідом за Гармонією у готель. Він уже давно думав, що вони забули за його приналежність до імператорського роду. Задавши, що без них він не зможе здобути трон, він сердито зиркнув на їх спину.

* * *

- А ось і ми! – радісно пурхнула Рада у відчинені двері готельного номера.

Портьє здивовано глянув на неї, навіть піднявши одну брову.

- Дякую. Далі ми самі! - Альбрехт вклав у долоню чоловікові кілька монет. Коли портьє пішов, хлопець докірливо глянув на подругу. – Не лякай людей. – а в очах у нього майнули іскорки.

Рада розсміявшись, розтягнувшись на ліжку морською зіркою. Вона була втомлена та замучена, а на вечір у них був запланований концерт.

- Ти підеш обідати? – гукнув  Альбрехт. - Рада?!

Хлопець підійшов до не і нахилився – дівчина вже спала. Усміхнувшись, він розшнурував їй черевики, і вкрив легкою ковдрою.

Надворі стояла нестерпна для осені задуха. Провівши поглядом Мейсі та Пейдж, які зайняли два номери, що залишилися, Альбрехт вийшов. Надана йому кімната була поруч. До цього там були лише Гелл Келсей та Білл Тревор. Чоловіки розкладали свій маленький багаж.

- Білл, ти й сюди притягнув свої книжки? – підняв брови Альбрехт. – Тобі ще не набридло?

Русявий чоловік з розсипом ластовиння, здивовано подивився на герцога, і закотив очі.

- Це не просто книжка! В імперії зовсім інші рослини! Я повинен їх вивчити!