Розділ 12. Канта

Перед самим кордоном з Летією три невеликі загони відокремилися від групи. Того ранку не переживали хіба що коні. Альбрехт перед цим бігав і перевіряв пошукові браслети на кожному, повторював кілька разів: «Не знімати браслети» і «Використовувати лише формулу змови, що я написав».

Рада тоді не здогадувалася, що задумав друг і у що це згодом виллється. Поки що їй це здавалося милим, і вона навіть ледь не розплакалася, коли вони прощалися.

Наступного дня Філіп із ними майже не розмовляв. Та й Гармонія почувалася ніяково в його присутності. Адже вони розлучили його з дочкою.

Ще через кілька днів атмосфера між ними трохи потеплішала, і до моменту приїзду в Канту — столицю Летії — вони вже знову спілкувалися нормально. Ні Рада, ні Альбрехт тоді не помітили, але поведінка Філіпа змінилася не просто так: він щось задумав.

* * *

Вони кілька хвилин роззиралися, не знаючи, куди податися. До цього їм ще не доводилося бувати у великих містах імперії, слідуючи за сигналом радара. Але Канта виявилася справді великим і прекрасним містом. Коли проїжджали на кареті, вони бачили річку, що протікала під великим кам'яним мостом, який зв'язував дві частини міста.

— Ну і куди нам далі? — склала руки Рада. — Радар не хоче уточнити?

— Ти ж сама знаєш, — зітхнув Альбрехт. — Це місто для нас майже непотрібне. Але ми не могли оминути столицю Летії. Не треба привертати увагу Гордія, — хлопець знову зітхнув, подивившись на кам'яні триповерхові будинки, що оточували їх з обох боків. — Я отримав запрошення від управителя. Ми виступимо в нього в будинку, у малому театрі та на головній площі. Тут аудиторія буде більшою, ніж та, що була у Фероманську.

— Ми не виступали у великих містах раніше. Не знаю, що співати. Перекласти наші пісні іншою мовою не так важко. Але що ці люди люблять? — Рада порилася у себе в сумці, діставши звідти невеликий блокнот. — Заспіваймо «Птахи», «Дощ», там подивимося, може, і «Я не хочу кохання». Ну і те, що ми чули дорогою.

— Гаразд, пішли до готелю. Там подумаємо, — сказав Альбрехт і обернувся до інших. — Наші речі вже віднесли?

— Так. Дольф і Воган чекають нас уже в готелі, — відповів Гелл.

— А потім сходимо, пообідаємо. Я голодна як вовк, — кинула Рада.

Альбрехт усміхнувся, подавши їй руку. Йдучи одразу за ними, Філіп намагався більше дивитися на місто, ніж на Гармонію. Він звик до їхньої дивної поведінки, але з огляду на свій вік йому хотілося триматися подалі від цих двох.

Філіп спочатку жахався відсутності палацового етикету в їхніх промовах і вчинках. А те, як вони поводилися з простолюдинами! Взагалі не скажеш, що наближені до Великого герцога.

Коли він їх побачив у Заргансі, то думав, що вони скоріше керуватимуть армією з намету, ніж битимуться на полі бою. Тепер він переконався у зворотному: вони швидше полізуть у саму гущу подій, ніж дозволять комусь ризикувати собою.

Але крім цього якась заздрість селилася в його душі від того, що він не може так само вільно поводитися в суспільстві. Вони були б не Гармонією, якби дотримувалися всього того, що написано в запорошених книжках, які він читав дочці.

«Ох, Еммо. Як ти там? Не образив тебе цей обірванець?» — від туги за дочкою він не міг знайти собі місця і сердився на Гармонію, що знову розлучила їх.

— Філіпе. Ви ж з нами підете в будинок управителя? — не зупиняючись, спитала Рада.

— Ні. Мені краще не бути в таких багатих будинках.

— Може, воно й правильно. Мало що може статися. Ви потрібні живим та неушкодженим, — сказав Альбрехт.

Настрій Філіпа від цих слів покращився. Поблажливо посміхнувшись, він зайшов слідом за Гармонією в готель. Він уже давно думав, що вони забули про його належність до імператорського роду. Згадавши, що без них він не зможе здобути трон, чоловік сердито зиркнув на їхні спини.

* * *

— А ось і ми, — радісно пурхнула Рада у відчинені двері готельного номера.

Портьє здивовано глянув на неї, навіть піднявши одну брову.

— Дякую. Далі ми самі, — Альбрехт вклав у долоню чоловікові кілька монет. Коли портьє пішов, хлопець докірливо глянув на подругу. — Не лякай людей, — а в очах у нього майнули іскорки.

Рада розсміялася, розтягнувшись на ліжку морською зіркою. Вона була вже втомлена, а на вечір у них був запланований концерт.

— Ти підеш обідати? — гукнув Альбрехт. — Радо?!

Підійшовши ближче, хлопець нахилився — дівчина вже спала. Усміхнувшись, він розшнурував їй черевики та вкрив ковдрою.

Надворі стояла нестерпна для осені задуха. Провівши поглядом Мейсі та Пейдж, які зайняли два ліжка, що залишилися, Альбрехт вийшов. Надана йому кімната була поруч. Там були лише Гелл Келсей та Білл Тревор. Чоловіки розкладали свій маленький багаж.

— Білле, ти й сюди притягнув свої книжки? — підняв брови Альбрехт. — Тобі ще не набридло?

Русявий чоловік із розсипом ластовиння здивовано подивився на герцога та закотив очі.

— Це не просто книжка. В імперії зовсім інші рослини. Я повинен їх вивчити.

Тепер настала черга Альбрехта закочувати очі. Коли він тільки познайомився з Біллом, то був категорично проти його участі. Причина була банальна: минулої зими, коли він ледь не одружився, Рада з Біллом їздили на завдання у Віджио. Альбрехту це не сподобалося, він приревнував. Але поспілкувавшись із ним, дійшов висновку, що Білл йому не суперник. Його, окрім рослин, нічого не цікавило.