9.1

Вони прокинулися з першими променями Златану. Поснідавши, Рада з Альбрехтом попрощалися з Вораном Скрамольдом і разом із Богданом пішли офіційно гуляти Гарнетом. Насправді ж вони хотіли показати юнакові декілька заклинань. Після закінчення своєї «місії» у селі, вони мали намір підібрати йому чарівний артефакт.

Коли Златан піднявся ще вище, Богдан провів їх до будинку подруги Валентини — тієї, з якою він учора розмовляв на площі. Дівчина вміла ворожити на картах, це зацікавило Гармонію.

Тіну вони зустріли на її ґанку, дівчина сиділа на лавці, підперши щоку рукою.

— Тін, привіт. — махнув їй рукою Богдан.

Дівчина здригнулася, розплющивши сонні очі. Побачивши Гармонію, вона навіть кліпнула кілька разів.

Рада тихо хмикнула, помітивши щире захоплення в очах Тіни, коли та дивилася на її друга. Ніби раптом побачила кумира. Це її не дуже здивувало, навряд сюди часто приїджають артисти. Та й Альбрехт у неї справжній красень. Можна подивитися на відстані, але руками не чіпати. 

 — Покажи свої карти, — прошепотів хлопець їй на вухо.

— А як же... — Тіна з побоюванням кинула погляд на Гармонію.

— Не хвилюйся. Їм можна.

Дівчина, кивнула, відчинивши двері. 

— У мене не прибрано. Я не знала, що будуть гості, — Тіна провела їх у свою маленьку кімнатку.

Варто було лише переступити поріг, як Рада з Альбрехтом завмерли від подиву. На підлозі, на стільцях, навіть на ліжку були розкидані баночки, ганчірки, пензлики. 

— Це, фотографія? — прошепотіла Рада, невзмозі відвести погляду від стіни, на якій зображувався лісовий пейзаж.

— Фото, що?.. — не зрозуміла Тіна.

— Ти це сама намалювала? Та не може такого бути!

— Нічого особливого. Днями не було чим зайнятися. Фарби я роблю сама, пензлики теж, — усміхнулася Тіна, і раптом похмурніла. — Ви хотіли побачити мої карти? Але це прости картинки. Я не ворожу, це ну…

— Все нормально. Ми чарівники, — заспокоїв її Альбрехт, побачивши, як затряслися в неї руки.

— Я теж. Можливо й ти, — усміхнувся Богдан.

Тіна недовірливо зиркнула на нього, але потім все ж дістала карти з-під подушки. Дівчина, попри спроби довести, що це просто картинки, не дала їх у руки, а показувала сама. 

Рада з Альбрехтом були вражені. Ця дівчина мала талант. Якби Рада цікавилася живописом, то сказала б, що в Тіни непогано виходить гіперреалізм.

— Все, — Тіна швидко сховала карти під подушку. — Пообіцяйте, що нікому не розповісте! Я боюся... — вона глянула на двері, — що це не невинна розвага. А державний злочин!

Альбрехт хотів було розсміятися, адже як малюнки можуть бути поза законом, а потім зрозумів — перед ним швидше за все ясновидець. Для таких як вона майбутнє можна побачити будь-де. Перевірити це він вирішив пізніше, щоб не лякати її.

— Вибач, що прошу про це. А чи не могла б ти нам із Радою поворожити? Нам цікаве наше майбутнє.

— Майбутнє небезпечно знати. 

— Але все ж. Ми б не прийшли, якби це не було важливо.

Тіна пішла, зачинила двері на засув, а потім знову дістала карти. Так, як більшість кімнати була в фарбі, дівчина звільнила табурет, постеливши на нього хустку.

Рада розраховувала побачити стандартний «Хрест» або «магічний квадрат», але стиль ворожіння Тіни не був схожим на інші. Вона розклала колоду віялом на хустці, і тим же рухом зібрала. Після цього на хустці залишилися лежати лише три карти, які якимось чином знову не повернулися у колоду.

Перевернувши їх на обличчя, Тіна замислилась. Для неї ніколи не було проблемою тлумачити, але зараз її саму зацікавив прогноз.

— На вас щось звалитись. Ем… Не ходіть під стіною де може висіти щит? Тут ще сказано, що у вас буде щось пов'язане із землею і ви, хм… Хочете спати?

«Припустимо, що вона мала на увазі чарівника сновидінь, і заклинательку землі. А що означає перше?» — Альбрехт повторив своє питання вголос, але Тіна тільки знизала плечима.

— Це дуже цікаво, Тіно. Покажеш нам свої пензлики, фарби? Бо ми малювати не вміємо, ніколи такого в руках не тримали, — зацікавлений хлопець вкотре обвів кімнату поглядом.

— Так звичайно, — вже без тіні страху, сказала дівчина, згрібши пензлики, що лежали на стільці, і простягла їх Альбрехту. — Не бійтеся, я їх вимила. Я завжди так роблю. Якщо фарба засохне на них, можна відразу викидати.

Альбрехт з цікавістю оглянув кожен з них, а потім обернувся до Ради.

— Дорога подруго, згадай, у тебе в книзі було одне заклинання про виявлення джерел магії.

Дівчина знизала плечима. Вона не могла зізнатися другові, що знає свою родову книгу гірше, ніж він.

— А що таке? Ти збирався шукати тут джерела сили?

Альбрехт тихо засміявся.

— У мене просто виникла думка. А якщо у фарбах чи кистях є щось таке, через що все виглядає дуже реально. Я не сумніваюся у вашому таланті, Тіно, — про всяк випадок перепросив він. — Але я відчуваю тут магію, і вона не лише у картах.

Дівчина злякано відсахнулася від нього, з побоюванням подивившись на свої пензлики. Одна з них була найкрасивішою. Над нею Тіна працювала найдовше: з котячої шерсті, з довгастою ручкою, зручна, на металевій обоймі знаходилося невелике гравіювання з двох літер «ВТ», що, можливо, означало «Валентина Тимурчук».

— Прошу, змахніть нею, — попросив Альбрехт.

Тіна розгублено кліпнула та зблідла. Хлопець не сподівався, що зараз щось станеться.

— Альбрехт. З чого ти взяв, що щось тут має чарівні властивості? Валентина можливо просто може передбачати майбутнє картами, але чарівницею не є, — зиркнула на друга Рада.

— А чому не перевірити це вашою книгою? Нехай Тіна покладе на неї руку.

— Богдане. Пані Вольфрам права. Я не вмію чаклувати, — втупилася Тіна, кинувши пензель до інших, що їй повернув Альбрехт. — Навіщо даремно витрачати на мене час?

Альбрехт зітхнув, подивившись на майстерно розписані стіни. Йому не хотілося вірити в те, що він хоч на йоту помилився. Але Радар таки дістав.