Глава 9. Гарне́т

Після полудня Гармонія приїхала до села Гарнет. Досі вони точно не знали, куди показує Радар, просто слідували інтуїції. Але з наближенням до села Радар почав пульсувати, вказуючи точне місце.

Альбрехт знервовано глянув на книгу. Його не полишала думка про хлопця, який приходив йому уві сні. Минаючи село за селом, він вдивлявся в обличчя кожного зустрічного чоловіка, сподіваючись розшукати чарівника сновидінь.

Гарнет зустрів їх радісними вигуками. Вони більше не показували грамоту Гордія, одразу оголосили про себе і за кілька хвилин почали виступати. Кілька разів ударив Альбрехт по струнах чарівної гітари, і звук розлетівся всією площею.

Вони співали та танцювали, мабуть, пів години. За цей час виконали всі свої пісні й кілька тих, що вивчили дорогою. Найбільше людям сподобалася «Ти». Вона була весела, пустотлива. Їхні голоси лунали по всьому Гарнету. Майже всі мешканці села зібралися на площі.

Перед ними з'являлися десятки або навіть сотні облич. Люди сміялися, кидали монети, підспівували їм. Але серед них не було жодного знайомого…

Коли їхній виступ тут закінчився, Рада та Альбрехт одразу ж кинулися до Радара, але сигнал послабшав.

— Їдьмо далі? — обернулася до друга Рада.

Хлопець знизав плечима. Вже сутеніло, треба було шукати місце для ночівлі. Він не розумів, що сталося, бо нещодавно тут хтось використовував магію.

Альбрехт глянув у книгу, а потім роззирнувся. Якщо вірити Радару, то поблизу був чарівник. Хлопець ще раз обвів площу поглядом, а потім сховав книгу в сумку. Він знав, що пошуки будуть важкими, але не припускав, що настільки. Важко зітхнувши, Альбрехт почав кусати нижню губу від нетерпіння.

«Радар показував десь тут, — подумав він. — Може, ми помилилися? І треба було їхати до сусіднього села. Втратили лише час».

* * *

* Маг сновидінь *

Крізь натовп односельців проштовхнувся темноволосий хлопець зі смаглявою шкірою, у куртці, вимащеній травою. Йому теж було цікаво подивитися на приїжджих артистів.

— Ти їх бачиш? Ну, Гармонію? — спитав він у дівчини з великими світло-зеленими очима.

— Вони ще тут! Але ти спізнився! Виступ уже скінчився! Де тебе носило, Богдане?

— Неважливо.

— Підстрелив зайця?

— Так! Звідки ти..? Тіна, якщо дізнаються… — хлопець кинув на неї незадоволений погляд, а потім протиснувся через останній ряд роззяв, щоб і самому подивитись.

«Гармонія» складалася з двох людей: хлопця та дівчини в не дуже дорогому одязі, але з дивними інструментами в руках. Біля них стояло ще троє людей.

«Мабуть, теж із групи» — подумалося йому.

Тепер хлопець стояв майже поперед усіх і з цікавістю розглядав приїжджих артистів. Раптом його серце підстрибнуло та стрімко впало вниз. Він упізнав одного…

Альбрехт відчував у сумці вібрацію, але більше не міг затримуватися. Треба було щось вирішувати. Раптом він помітив знайоме обличчя в натовпі.

— Оп-па… — тільки зміг вимовити він, побачивши знайоме обличчя.

Альбрехт ступив йому назустріч. Той, побачивши його, навпаки, хутчій зник у натовпі.

— Він тут! Рада відволікай людей! — прошепотів він, прискоривши крок. — Бігом за мною!

Протиснувшись крізь натовп, Альбрехт та двоє його помічників перейшли на біг. Вони ледве встигали за спритним хлопчиськом, який намагався втекти від них. Перестрибнувши через паркан, він зник на чиємусь подвір'ї.

— Проґавили. — стукнув себе по нозі Лойд зі спересердя.

— Ні! — Альбрехт знову дістав Радар і побачив, що на карті з'явилася точка, яка й не думала зупинятися. — Туди! — махнув рукою.

Вони обійшли подвір'я і, вибігши з іншого боку, побачили, як чиясь куртка зникла за одним із будинків. Тут вони його й наздогнали. Це був глухий кут.

— Стій! Чому ти від нас біжиш? — крикнув Альбрехт.

Богдан заметався поглядом по прилеглим будинкам, але виходу не було. Тоді він рвонув напролом.

— Ми не бажаємо тобі зла! — Альбрехт притиснув його руками до стіни, щоб більше не намагався втекти. — У мене до тебе питання! Це ти приходив до мене уві сні двічі?

— Я не панимаю о чьом ви говорите! — промовив він на ламаному імперському, в Альбрехта навіть вуха заболіли від цієї вимови. — Я не местний!

— Добре. — зітхнув Альбрехт, також перейшовши на імперську. — Я знаю этот язык! Также, как и другие языки империи. Если тебе так будет удобно, поговорим на нём! Тебя зовут Богдан?! Это ты приходил ко мне во снах?

Хлопець проковтнув слину та скривився.

— Ви обізналися! — хлопець все ж таки вирішив перейти на рідну мову.

— Тобі ніхто не бажає зла! Тим паче ти знаєш мету нашого приїзду! Я сам тобі вибовтав все. — коли той сіпнувся, Альбрехту кивнув Лойду та Марті, щоб вони його потримали. — Давно в тебе ці здібності?

— Я не розумію. Магія під забороною! Я не хочу про неї нічого чути!