5.1

Альбрехт неспокійно ворочався уві сні. Йому марилося, ніби він стоїть на перевалі й роззирається довкола. Раптом звідкись виринула зграя диких драконів із рубіновою лускою. Вочевидь, розповідь Філіпа глибоко вразила хлопця.

Один зі зграї, найбільший і найстаріший, приземлився за кілька метрів від нього. Альбрехт злякався. Він не розумів, що діється. Де всі?

Юнак уже подумував утекти, аж раптом дракон завбільшки зі слона роззявив пащу, і звідти пролунала людська мова: 

— Навіщо ви завітали в мої землі?

Альбрехт озирнувся. Його здивувало, що дракон звернувся до нього у множині, адже він був сам. Утім, як він зрозумів пізніше, це було не найважливіше.

Він уперше в житті бачив дракона. Крім себе, звісно. Але то були чари, а цей — справжній. Живий! Альбрехт розгубився: що відповісти? 

— Нам треба потрапити в імперію. Я хочу знайти друзів. 

— Вони загубилися? — дракон пошкріб землю великою лапою.

— Не знаю. — пригнічено зітхнув хлопець. — Мені казали, що вони загинули… Але я сподіваюся, що хоч когось знайду! 

— Бачу перстень у тебе на пальці! Звідки він? — вказав кігтем на великий рубін. 

— Мені його брат віддав. Мерлін. Каже, що колись воно належало моєму батькові! Ви знаєте щось за нього? — в надії спитав хлопець.

— Цей рубін є обробленою лускою дракона. Моєю. У ній більше чарівної енергії, ніж могла бути у звичайному камені. Дуже давно я подарував її одній молодій парі. Останній раз я бачив цей перстень шістдесят років тому.

— Але драконів уже давно не існує. У книжках писали! — заперечив Альбрехт і замовк, злякавшись, що той образиться.

Та дракон лише розсміявся. Хлопець здригнувся, бо цей сміх нагадував гуркіт грому. 

— Ні, хлопче! Багато драконів досі живі, але вони сховалися від світу. Але ті, що жили у цих горах справді мертві. Я був останнім з рубінових драконів.

Альбрехт уже розтулив рота, щоб щось запитати, та дракон продовжив сам: 

— Я володію тією ж магією, що й людина, яка тебе цікавить. Я можу відвідувати чужі сни. Але це минуле. Ваше минуле. Сьогодні двадцять сьоме серпня одна тисяча п'ятсот дев'яносто шостий рік. Цього дня я помер. Але ці відомості тобі ні до чого. А тепер до діла! — дракон підсунув витягнуту морду майже до його обличчя. — Кожен із вас, як тільки перейде кордон, не зможе залишитися таким, як раніше! Ця подорож змінить усіх. І десять з вас уже ніколи не повернуться до Фероманська. 

— Хто ж це? Я не розумію! 

— Це ті десять з вашого загону. Як тільки вони перейдуть кордон, то дороги назад їм не буде! Потрібно мати хоробрість, щоб прийняти свою долю! А якщо ні, хай повертаються додому!

Альбрехт хотів розпитати детальніше, але дракон зупинив його: 

— У мене мало часу! На тебе чекає нелегкий вибір попереду. Ти скоро все дізнаєшся! Тож визначся з метою перетину кордону!

Сказавши це, дракон зник, і тієї ж миті Альбрехт прокинувся. Надворі ще стояла ніч. Поруч тихо сопіла Рада. Хлопець був схвильований. Він розумів, що це лише сновидіння, але чомусь вірив кожному слову старого ящера.

Дочекавшись ранку, коли всі повставали, Альбрехт вирішив розповісти про побачене. Дехто, зокрема Філіп, йому не повірив. Він сказав, що Альбрехту просто наснилося те, про що він учора чув. Нічого особливого. Таке трапляється.

Інші ж відреагували серйозніше. Альбрехт і не очікував іншого. 

— Навіть якщо це правда, ми не можемо повернутися до Заргансу! Мерлін розлютиться, якщо ми покинемо вас. Ні. Це виключено! Якщо потрібно, ми помремо за Вас! — заперечив Гелл. 

— Я повідомив би Мерліна. Це серйозно! Мені б не хотілося ризикувати вашим життям! — Альбрехт нахмурив брови. — Але ви маєте рацію. Одним нам буде складно! Але якщо хтось хоче, можете повертатися. Вам нічого за це не буде! 

— Не хвилюйтеся за нас, Ваша Високість. Ми бачили війну. Ми не боїмося смерті! — якось дивно посміхнулася темноволоса Пейдж. 

— От цього мені й не хотілося! Щоб хтось за нас умирав… Але якщо ви так вирішили, то після сніданку відразу вирушаємо у дорогу! — Альбрехт спробував ненадовго відігнати хвилювання.