4.1

Одразу після приїзду вони повечеряли і, залишивши більшу частину охорони та Філіпа, пішли за султаном до його особистої бібліотеки в Еденголі.

Ця поїздка варта була хоча б цієї миті. Сотні стелажів із червоного дерева нагадували загадковий лабіринт. І що глибше вони заходили, то таємничішими та хитромудрішими ставали таблички.

Проходячи повз, Рада краєм ока розглядала заголовки книг, що стояли на полицях: «Чарівні істоти, що населяють пустелю», «100 способів, як приготувати отруту», «Аномалії Туманного моря», «Повна збірка цілющих рослин».

Тут Альбрехт зупинився і, засунувши книгу під пахву, рушив далі. Він збирався почитати сьогодні ввечері. До речі, книга з отрутами зацікавила його не менше.

Рошан погодився особисто провести для них екскурсію бібліотекою. Навіть через рік він усе ще був безмежно їм вдячний і не знав, як відплатити за допомогу. Ніби мало було того, що його армія брала участь у битві під Віджио.

Хоча книги хлопця зацікавили, та все одно це було не зовсім те. Рада та Альбрехт швидко втомилися і хотіли скоріше піти спати.

— Ми ще завтра вранці прийдемо, пошукаємо. А поки що спати. — позіхнула дівчина. — У нас була важка дорога.

— Звісно. Якщо вас щось зацікавило, можете взяти почитати. — побачивши, що Альбрехт розглядає деякі книги, сказав Рошан.

Хлопець аж засяяв. Передавши Раді книжки з отрутами та цілющими рослинами, він кудись побіг. Альбрехт бачив ще кілька цікавих книг, але чомусь тоді не взяв.

Першою виявилася «Коротка історія імперії Каталі з 1114 до 1605 рр.». Це була справді цінна книга. Але, на жаль, Альбрехт не подужав би її за ніч. У другій він знайшов нові заклинання. Звісно, багато там було побутових, і лише один розділ присвячувався бойовим та захисним чарам. Та раптом він натрапив на те, що змусило його очі світитися від захоплення. Це було досконале заклинання, завдяки якому можна було дуже швидко читати великі фоліанти.

— Альбрехт. Ти ще довго? — почувся звідкись крик Ради.

— Іди! Я тебе наздожену!

З таким заклинанням він міг узяти щось почитати. Хлопець ішов та йшов. Минуло десять хвилин відтоді, як він повернувся за книгами, і його піднесений настрій не відразу дав йому зрозуміти, що він заблукав.

Альбрехт подивився на одноманітні шафи, стелю, світло від вікна. Тяжко зітхнувши, він побрів повз стелажі, сподіваючись незабаром вийти.

Дорогою його стос збільшився ще на дві книги. Одна з яких потрапила до нього випадково. Альбрехт пам'ятав, що простягнув руку до однієї, але чомусь узяв іншу.

Після п'ятнадцяти хвилин блукання молодий чарівник нарешті вийшов із цього книжкового лабіринту. Рада, напевно, вже пішла до своєї кімнати, і Альбрехт думав, що йому доведеться йти самому. Але тут він помилився. На виході стояв Гелл Келсей — один із тих, хто мав їх захищати в дорозі.

— Гелл. Рада давно пішла?

— Так! За кілька хвилин, як ви пішли шукати книги. — відповів чоловік, машинально запустивши п'ятірню у світле відросле волосся.

Коли Альбрехт уперше його побачив, то подумав: для чого Мерлін поставив його в їхній загін? Гелл зброєю володів так-сяк, школу магії закінчив на трійки. Єдине, що можна було використати, — його непоганий голос і деяка схожість з ним.

— Добре, хоч ти лишився. Допоможи мені донести книги до кімнати.

— Вибачте за зайві розпитування, Ваша Величність. — Гелл запнувся, коли Альбрехт похитав головою. — Ваша Високість? — хлопець знову похитав головою. — Сер, ви знайшли те, що шукали?

— Ні! Ми ще завтра вранці повернемось сюди. А поки що я взяв книги почитати на ніч. Корисно буде вивчити деякі деталі.

— Вибачте. Ще раз. Але як мені вас називати? Ви вже не Великий герцог? — запитав Гелл.

— Ні. Мерлін тільки на якийсь час передавав мені трон.

— Тоді мені треба називати Ваша Високість, так, як ви крон-герцог? — у голові Гелла все перемішалося.

— Називай мене просто, Альбрехт. Я не крон-герцог. — Альбрехт тихо засміявся. — Напевно… Не треба про це розпитувати. Просто звертайся до мене, як я сказав.

— А до Ради Вольфрам? Вона ж дочка Мерліна!

— Вона не титулована. Але я не знаю. Їй подобається, коли її звуть Леді Вольфрам. — усміхнувся Альбрехт.

Гелл кивнув, і хвилин п'ять, поки вони йшли, він мовчав, а потім цікавість взяла гору.

— Скажіть, а чому ви взяли саме нас для охорони? Адже є більш досвідчені воїни.

 — Ви молоді, і виглядаєте найменше схожими на воїнів! — сказав Альбрехт, на ходу вже гортаючи книгу заклинань. — Вибирав Мерлін. Я просто дав свою згоду. Як сказати… — хлопець відірвався від книги. — Мені сподобалося, як ви вмієте справлятися зі зброєю та магією.

Кімната, в яку поселили Альбрехта, була на другому поверсі палацу, неподалік спальні Ради. Гелл допоміг йому занести книги, а потім пішов.

— Волд-інклуб, — промовив Альбрехт, витягнувши руку з чарівним перстнем. Миттю над ним з'явилася куля світла.

Хлопець залишив її висіти поруч, а сам, зручніше вмостившись в кріслі, розгорнув першу книгу. Це була історія імперії.