2.1

Сказати, що їх пошуки не увінчалися успіхом, це нічого не сказати. Все було просто жахливо. Ніде, в жодній книжці величезної бібліотеки, не було нічого за так званий радар. За те вони знайшли майже безцінне для цього часу заклинання. З його допомогою можна зв'язуватися з людьми, які знаходяться за багато кілометрів. Треба лише промовити заклинання над водою.

Подальші ідеї не змусили себе довго чекати. Побігши до парку, вони схилилися над фонтаном, опустивши в нього руки.

— Дуо сейдес, Шахрія-султан!

Час дії заклинання був лише п'ять хвилин, і наступні пів години та ж сама людина не могла його знов використати. 

Рада та Альбрехт чекали, коли у воді з'явиться хоча б якесь відображення. Вони сподівалися, що біля Шахрії знаходиться хоч якась вода. 

Врешті на це в них пішло близько пів години. Вони марно повторювали слова заклинання, намагаючись не забути, що хотіли сказати султані. Бо від початку розмови в них буде лише десять хвилин на двох. Нарешті у воді з'явилося трохи  розмите відображення — кімната чимось нагадувала ванну, заповнену парою.

Альбрехт почервонів, відвернувшись. Вони потрапили у покої султани. Шахрія сиділа оголена у ванній, явно збираючись митися. Довгі кучері спадали на груди, прикриваючи тіло. Дівчина розгублено кліпала, побачивши зображення, що з'явилося на воді. 

— Рада? Що? Як ти тут опинилася?

Рада махнула Альбрехту, що порозмовляє поки сама, попросивши його відійти. Хлопець і сам був не проти. 

— Це заклинання. З його допомогою я змогла зв'язатися з тобою! У нас лише п'ять хвилин. Потрібна твоя допомога! Ви щось знаєте про заклинання «радар»? Я передивилася бібліотеку в Заргансі та не знайшла нічого! А воно нам дуже потрібно!

— Навряд. Я прочитала багато книг зі своєї бібліотеки та нічого такого не пам'ятаю. Нам просто не було потреби шукати магів. Я, звісно, накажу негайно передивитися книги. Але… скоріш за все нічого не знайдуть. А навіщо вам воно?

— Ми їдемо в імперію шукати магів. Це дуже довга історія. І навряд вона буде вам по душі. Ми збираємося допомогти роду де Аурельо зайняти імперський трон!

 — Але там вже є імператор!

— Гордій вбиває людей направо і наліво! — крикнув Альбрехт, сидячи на лавці далеко від фонтану. Шахрія почервоніла, прикрившись. 

— Це правда! Він вже програв Роену багато своїх земель! Якщо і далі так піде, то вся імперія опиниться у руках Морла. А нікому це непотрібно! — додала Рада.

— Бачу, у вас є свої рахунки з ними! Я не можу нічого сказати! Дуже мало інформації! Скільки у мене часу на пошуки?

— Чим швидше, тим краще!

— Тоді зв'яжіться зі мною у вечері! Я поставлю у своїй кімнаті миску з водою. До речі… В Еденголі також є бібліотека! Якщо що, пошукаємо там!

— Добре… — сказала Рада, і зображення зникло.

— П'ять хвилин вийшло. Ну що? — знов підійшов до неї Альбрехт. 

— Вона обіцяла подивитися. Почекаємо до вечора!

— А, що тоді казати Філіпу? У нас на цей радар вся надія!

— Скажемо, як є! Якщо йому так треба, то почекає ще трохи!

З одним вони майже розібралися. Далі з'явилося ще кілька питань: як вмовити людей йти за тобою, і що скаже на це Мерлін?

* * *

Відразу після обіду їх зморив сон. Вони навіть не встигли сповістити Мерліна про Філіпа, не те що про свої наміри.

До вечора залишалося зовсім небагато часу, але ні Рада, ні Альбрехт не були впевнені що прийняли правильне рішення. Але останню крапку в їх сумнівах поставив сон.

Альбрехту в останні дні постійно снився Рамплур. І зараз все було майже як завжди. Він гуляв вулицями рідного міста, розмовляв зі старими друзями, а потім в один момент усе починало палати.

Тоді Альбрехт побачив на руїнах свого старого дому Аллу. Маленька дівчинка у білій гарній сукні, сиділа на ґанку, граючи з лялькою.  Її, здавалося, зовсім не хвилювала пожежа навкруги. 

— Алла! Тікай! — закричав він. — Ти можеш загинути!

Дівчинка підняла голову і сумно посміхнулася. 

— Мене юж і так нєма, старши братець! Забув? Цале наше м'ясто спалили рок тему!*

Альбрехту стало зле, коли він почув рідну мову. У минулий раз, коли Алла приходила до нього вона розмовляла чомусь фероманською. З моменту як він втік з імперії в нього не було потреби розмовляти нею, і він вже почав її забувати. 

— Але… Як же так?! Цього не повинно було трапитися! Я мав того запобігти! 

— Юж за пізно жаліти про свої вчинки! Ми опинилися на дрозі до чєбє, тому нас знищили! Подумай, іле ещє людей, які не знають, що живуть обок чародеєв! Може колись в їх м'яста приїде карний загін! І потім все повториться знов! Не хцеш тего, правда?**

На цьому моменті Альбрехт прокинувся. На чолі блищали краплинки поту.

— Ти права! Я повинен повернутися в імперію! Треба знайти магів раніше, ніж це зробить Гордій! Об'єднавшись, ми зможемо відстояти свої права!

Несподівано йому в голову прийшла ідея створити Орден, який об’єднає усіх чарівників імперії. Поки задум був не досконалим, але він вірив, що незабаром щось придумає.