* * *

Сказати, що їх пошуки не увінчалися успіхом, це нічого не сказати. Все було просто жахливо. Ніде, в жодній книжці, величезної бібліотеки, не було нічого за так званий радар. За те вони знайшли майже безцінне для цього часу заклинання. З його допомогою можна було зв'язуватися з людьми, які знаходяться за багато кілометрів. Треба лише промовити заклинання над водою.

Подальші ідеї не змусили себе довго чекати. Побігши до парку, вони схилилися над фонтаном, опустивши в нього руки.

- Дуо сейдес, Шахрія-султан!

Час дії заклинання був лише п'ять хвилин, і наступні півгодини та ж сама людина не могла його знов використати.

Рада та Альбрехт чекали, коли у воді з'явиться хоча б якесь відображення. Просто Шахрії у даний момент могло не бути поруч з водою.

Врешті на це в них пішло близько півгодини. Вони марно повторювали слова заклинання, намагаючись не забути, що хотіли сказати султані. Бо від початку розмови в них буде лише десять хвилин на двох. Нарешті у воді з'явилося трохи  розмите відображення - кімната чимось нагадувала ванну, заповнену парою.

Альбрехт почервонів, відвернувшись. Вони потрапили у покої султани. Шахрія сиділа оголена у ванній, явно збираючись митися. Довгі кучері спадали на груди, прикриваючи тіло. Дівчина розгублено заблимала очима побачивши зображення, що з'явилося на воді.

- Рада? Як ти тут опинилася?

Рада махнула Альбрехту рукою, що порозмовляє поки сама, попросивши його відійти. Хлопець і сам був не проти.

- Це заклинання. З його допомогою я змогла зв'язатися з тобою! У нас лише п'ять хвилин. Потрібна твоя допомога! Ви щось знаєте про заклинання "радар"? А то я передивилася бібліотеку в Заргансі і не знайшла нічого! А воно нам дуже потрібно!

- Навряд. Я прочитала багато книг зі своєї бібліотеки і нічого такого не пам'ятаю! Нам просто не було потреби шукати магів! Я, звісно, накажу негайно передивитися книги. Але… скоріш за все нічого не знайдуть. А навіщо вам воно?

- Ми їдемо в імперію шукати магів! Це дуже довга історія. І навряд вона буде вам по душі. Ми збираємося допомогти роду де Аурельо зайняти імперський трон!

 - Але там вже є імператор!

- Гордій вбиває людей направо і наліво! - крикнув Альбрехт, сидячи на лавці далеко від фонтану. Шахрія почервоніла, прикрившись.

- Це правда! Він вже програв Роену багато своїх земель! Якщо і далі так піде, то вся імперія опиниться у руках Морла. А нікому це непотрібно! - сказала Рада.

- Бачу, у вас є свої рахунки з ними! Я не можу нічого сказати! Дуже мало інформації! Скільки у мене часу на пошуки?

- Чим швидше, тим краще!

- Тоді зв'яжіться зі мною у вечері! Я поставлю у своїй кімнаті таз з водою. До речі… - перед тим, як час вийшов вони встигли перекинутися словами. - В Еденголі також є бібліотека! Якщо щось, пошукаємо там!

- Добре… - сказала Рада, і зображення зникло.

- П'ять хвилин вийшло. Ну що? - знов підійшов до неї Альбрехт.

- Вона обіцяла подивитися. Почекаємо до вечора!

- А, що тоді казати Філіпу? У нас на цей радар вся надія!

- Скажемо, як є! Якщо йому так треба, то почекає ще трохи!

З одним вони майже розібралися. Далі з'явилося ще декілька питань: як вмовити людей йти за тобою, і що скаже на це Мерлін?

* * *

Відразу після обіду їх зморив сон. Вони навіть не встигли сповістити Мерліна про Філіпа, не те, що про свої наміри.

До вечора залишалося зовсім небагато часу, але ні Рада, ні Альбрехт не були впевнені що прийняли правильне рішення. Але останню крапку в їх сумнівах поставив сон.

Альбрехту вже декілька разів в ці дня снився Рамплур. І зараз все було майже як завжди. Він гуляв вулицями рідного міста, розмовляв зі старими друзями, а потом в один момент місто починало палати.

Тоді Альбрехт побачив на руїнах свого старого дому Аллу. Маленька дівчинка у білій сукні, чимось схожа на янголя, сиділа на ґанку, граючи з лялькою.  Її, здавалося, зовсім не хвилювала пожежа навкруги.

- Алла! Тікай! - закричав він. - Ти можеш загинути!

Дівчинка підняла голову і сумно посміхнулася.

- Мене юж і так нєма, старши братець! Забув? Цале наше м'ясто спалили рок тему![1]

Альбрехту стало не по собі, коли він почув рідну мову. У минулий раз, коли Алла приходила до нього вона розмовляла чомусь фероманською. З моменту як він втік з імперії в нього не було потреби розмовляти нею, і він вже почав її забувати.

- Але… Як же так?! Цього не повинно було трапитися! Я мав того запобігти!

- Юж за пізно жаліти про свої вчинки! Ми опинилися на дрозі до чєбє, тому нас знищили! Подумай, іле ещє людей, які не знають, що живуть обок чародеєв! Може колись в їх м'яста приїде карний загін! І потім все повториться знов! Не хцеш тего, правда?[2]

На цьому моменті Альбрехт і прокинувся. Він відчував, що руки якими він стискав ковдру мокрі від поту.

- Ти права! Я повинен повернутися в імперію! Треба знайти чародеєв раніше, чим це зробить Гордій! А об'єднавшись, ми зможемо відстояти свої права!

В цей момент Альбрехту вперше в голову прийшла думка про створення Ордену. Він і об'єднає всіх чарівників імперії. Поки задум був не досконалим, але він вірив, що незабаром щось придумає.  

* * *

Альбрехт був налаштований рішуче. Йому хотілося скоріш побалакати з Мерліном і вирішити всі питання. Один його цікавив більш за все. Хлопець знав, що вчора, після того як вони з Радою пішли, Мерлін і Філіп ще довго про щось розмовляли. Альбрехту було цікаво про що йшла мова, і він трохи жалів що пішов так рано.

Постукавши, Альбрехт штовхнув двері покоїв Мерліна. У кімнаті панувала напівтемрява, через закриті штори. Хлопець подивився на всі боки, побачивши з нових речей маленьку скриньку на столі.

- Мерлін! Мені треба с тобою поговорити! - крикнув він, в надії, що брат десь поблизу. - Це стосується нашої поїздки!

- Добрий ранок, Ал.