* * *

З дозволу Мерліна на один день було знято траур. Зарганський замок знов наповнився світлом та музикою. Все було не так, як хотілося його мешканцям. Хоча одяг змінився, всередині все залишилося те саме.

Альбрехт випадково згадав, що саме в цей день, рік тому, він мало не загинув від руки Морла.  Тому хлопець вважав що  народився двічі. Йому хотілося, щоб це маленьке свято пройшло по-особливому. Це було перше день народження, яке він проведе разом з Мерліном і Радою.

Дівчина з самого ранку знаходилася у спальні Альбрехта. Розкинувши руки вона лежала на його ковдрі і весело щебетала про все на світі. Альбрехт сміявся стримуючи її спроби задушити його в обіймах. Іноді здавалося що сьогодні її день народження, а не його. Завдяки цій дівчині ранок Альбрехта почався з усмішки.

Хлопець ще раз потягнувся. Він так близько знаходився до неї, що інстинктивно однією рукою притиснув її до себе. Дівчина охнула, бо до цього вона лише дуріла.

- Я такий щасливий що ти поруч, дорога подруга. Бачити, як ти усміхаєшся для мене вже подарунок!

- Ти перебільшуєш! - зніяковіла Рада, розсміявшись. Вона лежала притиснувшись до його грудей, її щоки почервоніли, а серце стало калатати гучніше. - Я зовсім не подарунок. І ти це повинен знати! Я хитра, підступна,… - в очах дівчини затанцювали бісенята. Я зараз тебе візьму і вкушу!

Альбрехт розсміявся, коли вона вивільнилася і дійсно вкусила його за кінчик вуха. Схопивши її за руки, якими вона до цього намагалася жартівливо відбиватися, хлопець завалив її на ліжко, сівши зверху.

- Ах, так? Це означає війну?! - Альбрехт, регочучі став лоскотати її.

Рада не могла щось відповісти в такому дусі, вона заливалася сміхом, декілька разів навіть хрюкнув.

- Я тобі не підкорюся! Хоча ти і Великий герцог! - крикнула Рада, намагаючись віддихатися.

Вони каталися по ліжку декілька хвилин безжалісно лоскочачи один одного. Якщо це хтось почув, то подумав би, що у кімнаті когось вбивають.  

Виснажені, але щасливі вони звалилися на ліжко. Волосся спутане, одяг пом'ятий, але це було того варте.

- Я тепер знаю що ти боїшся лоскоту! - хитро посміхнувся Альбрехт, повернув до неї голову. Рада зрозуміла, що при ліпшій нагоді він захоче цей садизм повторити.

- Ну, ну! Спробуй! Я знайшла у тебе слабкі місця! Ну тримайся, Ал! Я потім відіграюся! - переводячи подих, відповіла дівчина.

Не кожен день виходило ось так з нічого повеселитися. Тим паче останнім часом.

- Напевно треба йти снідати! Уявляю, що доповіли б Мерліну якщо почули б крики з моєї кімнати. Я би нізащо не довів, що це була звичайна гра!

- Добре ти придумав, поставити заклинання від прослуховування. Страшно уявити, щоб подумали інші. - Рада встала з ліжка поправляючи зачіску і розгладжуючи сукню. - Ти такий жорстокий! Замучив бідну дівчину!

- Зауваж, не я це розпочав, моя хитра і підступна! - посміхнувся Альбрехт, став перевдягатися.

- Я розмовляла з Мерліном вчора, він сказав, що коли зійде спека ми влаштуємо у саду пікнік! Я згадала своє день народження…

Альбрехт раптом відчув, що окрім щасливих моментів, вона згадала що Джефрі, Хейла і Катани більше немає з ними. Одягнувши штани, хлопець підійшов до неї, поклавши долоню на плече.

- Дякую, що влаштувала мені це свято. Це найкраще день народження!

Рада усміхнулась, забувши на деякий час про свої печалі. Альбрехт намагався також поки не думати про погане. Він намагався виглядати життєрадісним заради Мерліна і Ради. Завтра траур знов опуститься на замок, але сьогодні він хотів виконати останнє прохання Катани Вольфрам - зробити так, щоб її рідні усміхалися.

І це в нього вийшло…

* * *

Сутінки вже давно опустилися над Заргансом. Добігало кінця п'ятнадцяте серпня. Альбрехт, в цілому, був задоволений днем народження. Він стояв, опираючись долонями на балкон, і вдихав прохолодне вечерне повітря.

Довге волосся тріпав легкий вітерець, хлопець майже не рухався, дивлячись кудись у далечінь.

- Про що замислився? - нечутно підійшла до нього Рада.

- Да, так. Ні про що. - повернувся до неї Альбрехт. - Я забув закрити двері?

- Ні. В мене є ключ! - усміхнулась вона. - Хороша погода, чи не так?

- Так. Не те що вдень. Ти ж наче пішла спати.

- Мені не спиться. - зітхнула Рада, підперши кулачком щоку. - Завтра знов важкий день, тобі треба повертатися до обов'язків Великого герцога.

- Ага. Коли це виконував Мерлін цього не помічалося. Він якось примудрявся все вирішувати швидко.

- Пішли до тебе в кімнату. Тут прохолодно.

- Давай я дам тобі щось накинути на плечі! - запропонував Альбрехт. - Я хочу ще подихати свіжим повітрям.

- Ну добре. Давай. - ледь помітно усміхнулась вона.

Відкривши наполовину скляні двері, дівчина і хлопець опинилися у спальні Альбрехта. Було дуже зручно мати власний балкон.

Вони не збиралися тут затримуватися, але їх плани різко змінилися, коли вони помітили стороннього у кімнаті. Це був світловолосий хлопчик на вигляд не більше дванадцяти років в синьому бархатному камзолі і кюлоте. Він сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу і безтурботно усміхаючись, дивився на них поглядом своїх синіх очей.

Спочатку дівчина та хлопець насторожилися, не впізнавши його.

- Марлет? Навіщо ти тут? - спитала Рада; вона пам'ятала, що він приносив їм зброю і обладунки.

- Ми повинні повернути дари? - припустив Альбрехт, напружившись.

- Ні. - усміхнувся Марлет, а потів згадав, що не привітався, доторкнувся кінчиками пальців к губам. - Здраствуйте однак. Мене просили вам передати ще одну річ. У минулий раз вам видалося погано без цього.

Марлет дістав звідкись два амулета зі слонової кістки. На перший погляд вони не виглядали, як щось особливе. У чарівників було дуже багато дорогих речей. Але перше враження часто буває оманливе.

- В цих амулетах схована древня магія. Якщо одягнути їх на шию і промовити заклинання, то на вас відразу з'являться чарівні обладунки. Амулети були спеціально допрацьовані для вас. Ще одним заклинанням можна змінити одяг на той, що вам буде потрібен на той момент. - хлопчик простягнув їм амулети, а разом з ними аркуш де були записані чарівні слова.