1.1

З дозволу Мерліна на один день було знято траур. Зарганський замок знову наповнився світлом і музикою. Альбрехт не любив згадувати свій день народження, бо минулого року він ледь не загинув від руки Морла, але події останніх днів змусили його подивитися на це свято з іншого боку.

Це був перший день народження, який він проводив разом із Мерліном і Радою.

Дівчина з самого ранку була в спальні Альбрехта. Розкинувши руки, вона лежала на його ковдрі й весело щебетала про все на світі. Альбрехт сміявся, стримуючи її спроби задушити його в обіймах. Іноді здавалося, що це в неї день народження, а не в нього. Завдяки цьому ранок Альбрехта почався з усмішки.

Хлопець ще раз потягнувся. Він був так близько до неї, що інстинктивно однією рукою притиснув її до себе. Дівчина охнула — до цього вона лише дуріла.

 — Я такий щасливий, що ти поруч, люба. Бачити, як ти усміхаєшся для мене вже подарунок.
— Ти перебільшуєш. — зніяковіла Рада, нервово розсміявшись. Вона лежала, притулившись до його грудей; її щоки почервоніли, а серце закалатало ще гучніше. — Я зовсім не подарунок. І ти це повинен знати! Я хитра, підступна... — в очах затанцювали бісенята. — Я зараз тебе візьму і вкушу!

Альбрехт розсміявся, коли вона вивільнилася і справді вкусила його за кінчик вуха. Схопивши її за руки, якими вона перед тим жартівливо відбивалася, хлопець завалив її на ліжко, сівши зверху.

 — Ах, так? Це означає війну?! — засміявся він і почав лоскотати її.

Рада не могла відповісти в тому ж дусі — вона заливалася сміхом, кілька разів навіть хрюкнула.

 — Я тобі не підкорюся! Хоч ти й Великий герцог! — крикнула Рада, намагаючись перевести подих.

Вони каталися по ліжку ще кілька хвилин, безжально лоскочучи одне одного. Якби хтось це почув, міг би подумати, що в кімнаті когось вбивають. На їхнє щастя тут вже давно були накладені чари від прослуховування.

Виснажені, але щасливі, вони звалилися на ліжко. Волосся сплутане, одяг пом’ятий — але це було того варте.

 — Я знайшов нове місце де тобі лоскітно! — хитро посміхнувся Альбрехт, повернувши до неї голову. Рада зрозуміла, що при першій же нагоді він захоче повторити цей садизм.
— Ну-ну, спробуй! Я теж знайшла твої слабкі місця! Я потім відіграюся! — переводячи подих, відповіла дівчина.

Не щодня випадала нагода ось так, із нічого, повеселитися. Тим паче останнім часом.

 — Напевно, треба йти снідати! Уявляю, що доповіли б Мерліну, якби почули крики з моєї кімнати. Я б нізащо не довів, що це була звичайна гра!

— Страшно уявити, що подумали б інші. — Рада встала з ліжка, поправляючи зачіску і розгладжуючи сукню. — Ти такий жорстокий! Замучив бідну дівчину!

— Зауваж, не я це розпочав, моя хитра та підступна. — посміхнувся Альбрехт і почав перевдягатися.

 — Я вчора розмовляла з Мерліном. Він сказав, що коли спаде спека, ми влаштуємо пікнік у саду. На мій день народження ми робили…

Альбрехт раптом відчув, що крім щасливих моментів вона згадала і те, що Джефрі, Хейла й Катани більше немає. Одягнувши штани, хлопець спробував щиро розсміятися.

 — Дякую. Не уявляю, що робив би без тебе.

Рада усміхнулась, на мить забувши про свої печалі. Альбрехт теж намагався не думати про погане — принаймні сьогодні. Він робив усе, щоб виглядати життєрадісним заради Мерліна і Ради. Завтра траур знову опуститься на замок. Але сьогодні він хотів виконати останнє прохання Катани Вольфрам — зробити так, щоб її рідні усміхалися. І в нього це вийшло…

* * *

Сутінки вже давно опустилися на Зарганс. Добігало кінця п’ятнадцяте серпня. Альбрехт стояв, спершись долонями на поруччя балкона, і вдихав прохолодне вечірнє повітря. Довге волосся плутав легкий вітерець, хлопець майже не рухався, дивлячись кудись у далечінь.

— Про що замислився? — нечутно підійшла до нього Рада.

 — Та, ні. Ні про що. — повернувся до неї Альбрехт. — Я забув зачинити двері?

— Ні. В мене є ключ. — м’яко усміхнулась вона. 

— Ти ж наче пішла спати.

— Мені не спиться. — зітхнула Рада, підперши щоку кулачком. — Завтра знову важкий день, тобі треба повертатися до обов’язків Великого герцога.

Альберт шумно випустив повітря з губ.

— Коли це виконував Мерлін, воно не дуже й помічалося. У нього якось виходило вирішувати усе швидко.

 — Може підемо до тебе в кімнату. Тут прохолодно.

— Давай я дам тобі щось накинути на плечі? — запропонував Альбрехт. — Я хочу ще трохи подихати свіжим повітрям.

— Ну добре. Давай. — усміхнулась вона кутиками губ.

Відкривши навстіж скляні двері, дівчина та хлопець увійшли до спальні Альбрехта. Вони не планували тут залишатися надовго, але їхні наміри змінилися, щойно вони помітили стороннього в кімнаті.

На кріслі, закинувши ногу на ногу сидів хлопчик з яскраво синіми очима.  

 — Марлет? Навіщо ти тут? — охнула Рада. 

 — Ми повинні повернути дари? — припустив Альбрехт, напружившись.