Глава 8. Несподівані труднощі

Перетин кордону минув без проблем. У них перевірили документи, видали дозвіл на носіння магічних артефактів та пропустили. Але в цьому дозволі великими літерами було зазначено: не користуватися магією на людях і завжди показувати грамоту. Загалом, це було здійсненно, та водночас неможливо.

Рада з Альбрехтом дуже хвилювалися під час огляду. Особливо Альбрехт, оскільки він рік тому втік з імперії. Але, попри страхи, «Гармонія» все ж вирушила на гастролі імперією — показати свій талант і порадувати людей. Насправді ж усе було набагато небезпечніше і не так безхмарно, як вони описували Гордію.

Самого імператора, на щастя, вони не побачили — лист про дозвіл переходу кордону відправили їм з гінцем. Гармонія ще раз переконалася, що часу у них на все обмаль. Адже на початку грудня Гордій запросив їх виступити у нього в палаці. Ліпшої нагоди вбити його годі було й шукати.

Карета їхала ґрунтовою дорогою, підстрибуючи, коли колеса натрапляли на каміння. Рада з Альбрехтом пересіли на коней Пейдж та Мейсі, поки ті відсиплялися в кареті. Філіп не виходив із неї з моменту, коли вони під'їхали до кордону. Якби його хтось побачив, їх би не пропустили. Гордію було вже відомо, що Філіп порушив домовленість та покинув країну.

— Якби ми знали, що за ним уже ведеться полювання, залишили б десь по дорозі, — стисла губи Рада. — Весь наш план ледь не пішов коту під хвіст.

— Але все обійшлося. Я також хвилювався, що мене схоплять. Напевно, все ж не відомо, як виглядав чарівник із Рамплура. — Альбрехт зиркнув на карету. — Мені й зараз страшно. Чи вийде у нас щось? Чи не видадуть нас люди?

Рада важко зітхнула, зиркнувши на друга:

— Я, звичайно, на твоєму боці, щоб не стало, але… Чи не краще, щоб Філіп убив Гордія, чи ще хтось. Ти береш на себе занадто.

— Чому? — зупинив коня Альбрехт. — Ти сумніваєшся в моїх силах?

— Ні. Я боюся за наше життя! Що буде, якщо тебе вб'ють? — дівчина теж зупинила свого жеребця. — Я сама не зможу зібрати магів! Та й взагалі, один ти не впораєшся з імператором!

— Ну… загалом ти маєш рацію, — побачивши, що вони відстають від усіх, хлопець натягнув повід. — Але ж у мене є ти! А там ми розшукаємо всіх, Філіп також чимось допоможе. Але! — його голос став холоднішим. — Гордія я вб'ю сам! Я це вирішив, ще тоді, коли тікав з дому. Так що не відмовляй!

Рада тихо гмикнула, але заперечувати не стала. Вона знала: якщо він щось вирішив, переконати його неможливо. Незабаром з'явилося перше поселення. Радар мовчав, а ніч наближалася. Потрібно було шукати місце для ночівлі. Чарівники ще не знали, що саме тут вони натраплять на перші труднощі.

Невелике містечко з глиняними хатами та солом'яною стріхою виглядало не дуже привітно. На в'їзді їх зустріла обвуглена дерев'яна табличка на якій неможливо було розібрати слова.

— Шукаємо якийсь заїжджий двір, — Альбрехт роззирнувся, але не побачив жодного вогника у вікнах. Навколо панувала неприємна тиша. — Або хоч щось. 

— Дивно. У цей час на вулиці ще мають бути люди, — Філіп покрутив головою, оглядаючи порожню вулицю.

— Даремно ви пішли з нами. Вам не можна «світитися», — прошепотіла Рада.

— Та ніхто мене тут не знає. Набридло мені ховатися, — буркнув чоловік. 

— Рада права! Якщо поряд з нами помітять опального принца все піде коту під хвіст, — зауважив Ал. — Так що повертайтеся до карети, поки не пізно.

— Ваша високість, Альбрехте, — смикнула його за рукав Мейсі. — Нас помітили. Тут люди.

— Чудово… — Альбрехт повернувся, але Філіп уже накинув каптур і злився з їхнім гуртом. — Спробуємо затриматись тут на ніч. Далі небезпечно їхати в темряві. Дорога погана.

Незабаром з'явилися люди, і одразу чоловік десять. Побачивши натовп, Рада з Альбрехтом спочатку оніміли. Їм здалося, що містяни були на якихось таємних зборах, а зараз здадуть їх карателям.

Альбрехт на кілька секунд затримав руку на Радарі, що лежав у сумці. Магічна книга мовчала. Зітхнувши, хлопець дістав грамоту з печаткою імператора.

— Доброго вечора! Вибачте за пізній візит! Ми мандрівні артисти. Приїхали з герцогства Фероманськ. Чули про таке? Тут є староста?

— Помер він давно! Я за нього! — відповіла стара жінка з вигнутою палицею. На вигляд їй було років сто, або навіть більше.

— Ось наш дозвіл. Ми артисти, — ще раз повторив Альбрехт, подаючи їй згорнуту грамоту. — Ви можете прочитати? Я можу…

— Ти, любий, мабуть, думаєш якщо я ста́ра, то одразу читати не вмію?! Давай свій папірець!

Альбрехт знов тяжко зітхнув, коли жінка почала читати. Йому здалося, що минула вічність. Насувалися сутінки. Дочитавши, та скривила губи, кинувши грамоту йому під ноги.

— Вам тут не раді!

— Нам видав дозвіл імператор Гордій. Ми приїхали здалеку виступати у вашій країні! 

— Не потрібно. Йдіть! У нас своїх «виступаючих» багато! — ткнувши в його бік вузлуватим пальцем, жінка зробила крок вперед.

Альбрехт із Радою роздратовано перезирнулися. Вони не сподівалися, що новина про їхню магічну силу справить такий ефект. А саме це було написано у тій грамоті.