Глава 7. Брама Роду

Не чіпали його дівочі сльози. Могутня істота, що знаходилася над зруйнованим зарганським замком повільно вбивала беззахисну богиню.

- Я зроблю все. Все! Тільки помилуйте мене! - кричала вона, замружившись від яскравого світла.

- Все? – пролунав здивований голос. – Чи ти готова заплатити за все те зло, що принесла в цей світ?

- Я згодна!

- Відкрий Браму Роду, поверни даремно забрані життя!

- О ні! - вигукнула Арел. - Це ж уб'є мене!

- Забираєш свої слова назад? Ти розчаруєш мене.

- Ні. Але ж я можу померти!

- Смерть - це не так страшно, ніж жалюгідна подоба життя! Я заберу в тебе всіх, кого любиш! ТАК САМО, ЯК ТИ ЗРОБИЛА ЗІ МНОЮ! – голос знову став різким та загрозливим. -  У тебе немає вибору! Так що не треба зволікати!

Арел скрикнула, коли її щось пірнуло в спину. Обережно розплющивши очі, дівчина побачила Морла, Мерліна та інших. Вони завмерли нерухомо – час для них зупинився.

Вона ж лежала на землі серед каміння, забруднена брудом і кров'ю, з волосся капала вода.

«Що ж я накоїла…» - спираючись руками об землю, Арел спробувала сісти. У голові паморочилося, тіло здавалося таким важким, ніби до нього прив'язали гирю.

«Як я відчиню Браму Роду, якщо в мені майже не залишилося сил? - подумала вона, озирнувшись. Перворідного Духу поряд вже не було. - Мам, батьку… чого ж до мене ви прийшли тільки зараз… Де ви були чотири сторіччя?"

Тяжко зітхнувши, дівчина встала на ноги, похитнувшись. Здавалося, минула вічність.

- Я Арел - Володарка Часу ... - закашлявшись, Арел схопилася рукою за горло, а іншою прикрила рота. Коли вона прибрала руку, побачила на ній кров. Це був лише початок. – Я Арел, перша з Верховних богів Сверіда, Володарка Річки Часу. Дочка Первородного Золотого Духу. Народжена в третій місяць року затемнення. Праматір світлих ельфів та покровителька Роена. Заклинаю чотирма материками, всіма островами, містами та селами, куди ступала нога мого роду, куди тягнутися гілки старовинних сімей. Заклинаю, з'явися на мої очі рід, що пов'язаний зі мною кров'ю. Від стародавнього коріння з'явись мій рід, що поклоняється сонцю!

Арел розкинула руки, ноги її напружилися, по чолу стікав піт.

- О рід мій, з'явись до мене грішної! Виправте мої помилки. Бо я частина вас, як і ви частина мене!

Земля задрижала, з неї з'явилися коріння, вони росли, звивалися, обплітаючи ноги Арел. Росли далі, розширювалися, перетворюючись на стовбур дерева. Кожна гілка розгалужилась на менші і густо вкрилася листям. Але що це було за листя! Воно світилися, іскрилися ніби через них проникало місячне світло.

Арел заплющила очі, віддавшись у владу заклинанню. Вона продовжувала говорити впавши в транс.

- … Джеральд, Олівер, Дар'я, Вілфрід, Джиліан, Мелена, Роя, Дрієна, Роена…

Раптом із землі з'явився інший ствол, він також ріс і покривався листям. Дівчина відчувала присутність усіх, кого називали її губи.

- Роберт, Джина, Марфа, Злата, Марк, Артур...

Арел здригнулася, мало не закричавши, коли з'явився третій ствол, всі три сплелися кронами.

- Дар'я, Ніка, Лара, Мая… Еріка, Вікторія, Евеліна, Камілла…

Дівчина хотіла розірвати заклинання, але не змогла. Вона відчувала, як її полишають сили з формуванням Брами. Але це був ще не кінець.

- О рід мій, пробач ганьбу цю! На даний момент, восьмого місяця тридцятого дня я відчиняю Браму Роду. Я закликаю вас, мої нащадки, поверніть час назад,  омийте кров з моїх рук, осушіть гіркі сльози.

Стовбури сплелися у формі великої арки. Усередині щось з'явилося.

Арел здригнулася, коли почула крик Морла. Стебла дерева обплели його зап'ястя. Час для нього пішов знову. Арел з жахом дивилася, як гілка з другого стовбура обплела йому ноги, а третього – поперек талії. Хлопець ніби впав у транс. Наступної миті він заговорив чужим голосом.

Подивися на мене, ми майже чужі.

Кохання не вічне, ми будем сліпі.

Згадати не зможу - ти вже не моя.

В тебе свій дім, і буде сім'я.

Якщо я згадаю, ти будеш моя.

Моя королева, дружина моя.

Згадаю, чи ні, для нас то секрет.

Але ти збереш мій амулет.

Ти смерть мені лише принесеш.

І смертю себе ти наречеш…

Як тільки закінчив говорити гілки опустили Морла, і він звалився на землю. По руїнах пройшла тепла, потім холодна хвиля. Арел осіла на землю. Час пішов у зворотному напрямку.

Камінь за каменем став відновлюватися замок, всі будинки, дороги, дерева, квіти поверталися до колишнього стану. Все зайняло своє місце. Час йшов назад. Все буде виправлено... все забуте.

Раптом вітер підхопив дівчину і підняв високо над землею. Вітер наростав, перетворюючись на торнадо. Від його ревіння нічого не було чути. Арел плакала, відчуваючи, холодні обійми смерті. Вітер боляче хлистав по рукам та обличчю. Її тіло вмирало, а душа була вже давно мертва.