Глава 7. Брама Роду

Дівочі сльози його не зворушили. Могутня істота, що височіла над зруйнованим Зарганським замком, повільно вбивала беззахисну богиню.

— Я зроблю все. Все! Тільки помилуйте мене! — кричала вона, мружачись від яскравого світла.

— Все? — пролунав здивований голос. — Чи готова ти заплатити за все те зло, що принесла в цей світ?

— Я згодна!

— Відкрий Браму Роду, поверни марно забрані життя!

— О ні! — вигукнула Арел. — Це ж уб'є мене!

— Забираєш свої слова назад? Ти розчаровуєш мене.

— Ні. Але ж я можу померти!

— Смерть, це не так страшно, як жалюгідна подоба твого життя. Я заберу в тебе всіх, кого ти любиш! ТАК САМО ЯК ТИ ЗРОБИЛА ЗІ МНОЮ! — голос знову став різким і загрозливим. — У тебе немає вибору! Тож не зволікай!

Арел скрикнула, відчувши удар у спину. Обережно розплющивши очі, дівчина побачила Морла, Мерліна та інших. Вони завмерли нерухомо — час для них зупинився. Вона ж лежала на землі серед каміння, вкрита брудом і кров'ю, з волосся капала вода.

«Що ж я накоїла…» — спираючись руками об землю, Арел спробувала сісти. Голова йшла обертом, тіло здавалося неймовірно важким, наче до нього прив'язали гирі.

«Як я відчиню Браму Роду, якщо в мене майже не лишилося сил? — подумала вона, озирнувшись. Первородного Духа поруч уже не було. — Мамо, тату… Чому ви прийшли до мене тільки зараз? Де ви були чотири століття?»

Тяжко зітхнувши, дівчина звелася на ноги, на мить втративши рівновагу. Здавалося, минула вічність.

— Я, Арел — Володарка Часу... — закашлявшись, Арел схопилася за горло, а другою рукою затулила рот. Коли вона прибрала долоню, побачила на ній кров. Це був лише початок. — Я, Арел, перша з Верховних богів Свериду, Володарка Ріки Часу. Дочка Первородного Золотого Духа. Народжена в третій місяць року Затемнення. Праматір золотих ельфів та покровителька Роена. Заклинаю чотирма материками, всіма островами, містами та селами, куди ступала нога мого роду, куди тягнуться гілки прадавніх сімей. Заклинаю, з'явися переді мною, роде, що пов'язаний зі мною кров'ю! Від стародавнього коріння повстань, мій роде, що поклоняється світлу!

Арел розкинула руки, м’язи напружилися, по чолу стікав піт.

— О роде, з'явись до мене, щоб виправити мої помилки. Бо я — частина вас, як і ви — частина мене!

Земля здригнулася, з неї пробилося коріння, воно росло, звивалося, обплітаючи ноги Арел. Росло далі, ширшало, перетворюючись на стовбур дерева. Кожна гілка ділилася на менші й густо вкривалася листям. Але що це було за листя! Воно світилося, іскрилося, ніби крізь нього проходило сяйво Селени.

Арел заплющила очі, віддавшись владі заклинання. Вона продовжувала говорити, впавши в транс.

— …Джеральд, Олівер, Дар'ян, Вілфрід, Джиліан, Роена…

Раптом із землі вирвався інший стовбур, він також ріс і вкривався листям. Дівчина відчувала присутність усіх, кого називали її вуста.

— Роберт, Джина, Марфа, Злата, Марк, Артур...

Арел здригнулася, ледь не закричавши, коли з'явився третій стовбур; усі три сплелися кронами.

— Дарія, Ніка, Лара, Мая… Еріка, Вікторія, Евеліна, Камілла…

Дівчина хотіла розірвати заклинання, але не змогла. Вона відчувала, як її покидають сили з формуванням Брами. Та це був ще не кінець.

— О роде мій, пробач ганьбу цю! У цю мить, восьмого місяця тридцятого дня, я відчиняю Браму Роду. Я закликаю вас, мої нащадки: поверніть час назад, змийте кров із моїх рук, осушіть гіркі сльози.

Стовбури сплелися у формі великої арки. Усередині щось замерехтіло.

Арел здригнулася, почувши крик Морла. Гілки дерева обплели його зап'ястя. Час для нього пішов знову. Арел із жахом дивилася, як пагін із другого стовбура оповив йому ноги, а з третього — оперезав талію. Хлопець ніби впав у транс. Наступної миті він заговорив чужим голосом:

Подивися на мене, ми майже чужі.

Кохання не вічне, ми будем сліпі.

Згадати не зможу — ти вже не моя.

В тебе свій дім і буде сім'я.

Якщо я згадаю, ти будеш моя.

Моя королева, дружина моя.

Згадаю чи ні — для нас то секрет.

 Але ти збереш мій амулет.

Ти смерть мені лише принесеш.

 І смертю себе ти наречеш…

Тільки-но він закінчив говорити, гілки відпустили Морла, і він упав на землю. Руїнами пройшла тепла, а за нею холодна хвиля. Арел осіла додолу. Час пішов у зворотному напрямку.

Камінь за каменем почав відновлюватися замок, усі будинки, дороги, дерева, квіти поверталися до попереднього стану. Усе займало своє місце. Час летів назад. 

Раптом вітер підхопив дівчину й підняв високо над землею. Пориви дужчали, перетворюючись на страшний вихор. Через його ревіння нічого не було чути. Арел плакала, відчуваючи холодні обійми смерті. Вітер боляче шмагав по руках та обличчю. Її тіло вмирало.