Глава 6. Гнів Духа

Сверид. Палац Часу

Очі Арел палали від люті. Вона наступала на Марлета, змушуючи того задкувати по мармуровій підлозі великої зали. 

— Як ти посмів?! Ти лише слуга! Хто дав тобі право вирішувати їхню долю?!

— Пані, я… я хотів як краще! Минулого разу вони були беззахисні… — пробелькотів Марлет, втискаючи голову в плечі. Останніми днями Володарка Часу завжди була не в гуморі, але після того, як вона дізналася, що він відніс Гармонії амулети — оскаженіла.

— «Краще»?! — закричала вона, і голос її зірвався. — Ти дав їм те, що їм не вистачало! І вони сприйняли це як знак! Знак, що час іти в саме пекло! Ти розумієш, що наробив? Чи ти заодно з моїми ворогами?!

— Пані…

— Вони ж загинуть там! А я… я навіть не встигну… — Арел задихнулася від люті й страху. Рука злетіла сама собою.

Ляпас був таким дзвінким, що в кімнаті запала тиша. Хлопчик схопився за палаючу щоку, з очей бризнули сльози. Арел тремтіла. До цього вона жодного разу не піднімала на нього руку.

— Залиш його, Арел. Це був мій наказ.

Спокійний, твердий, голос змусив її здригнутися. Штовхнувши двері, Оракул переступив поріг. Марлет миттю шмигнув до нього.

— Ти?.. — Арел розвернулася до нього, в її очах стояли злі сльози. — Навіщо?

— Я знав, що Гармонії це потрібно. Їм доведеться пройти цей шлях, — Оракул не виправдовувався, він просто констатував факт.

Арел схлипнула, стискаючи та розтискаючи кулаки.

— Чому ти мовчав?! Мені ж скоро перероджуватися! Я слабну з кожним днем! Якщо з ними щось трапиться… якщо вони загинуть до мого народження… — вона вп’ялася поглядом в чоловіка. — Навіщо їм та триклята імперія?

— Бо минуле кличе Альбрехта. І майбутнє вимагає жертв.

Оракул підійшов ближче, і його очі затягло білим туманом. Голос зазвучав гулко:

— У восьмому місяці, після молодої Селени, у замку з'явиться гість. І цей гість буде одного роду із золотою Каталі. Двоє вирушать за ним через гори. Туди, де тече кров імператора-втікача. І де зійдуться у протистоянні Мідь та Золото. Коли Селена дістане четвертий серп, небо осяє спалах, і люди впадуть на коліна, а золота Гармонія покаже себе світові.

— Трясця! — вилаялася Арел, обійнявши себе за плечі. Їй було страшно. — Ти кажеш, що ця поїздка необхідна? Що вони мають знайти там силу?

— Щоб повернути себе, Раді та Альбрехту треба знайти своє минуле, інакше вони не виживуть. А ти… — Оракул пильно глянув на неї. — Ти маєш прийняти це.

Арел важко дихала. Вона розуміла: вибору немає, але це не зменшувало її страху.

— Марлете! — гаркнула вона, навіть не дивлячись на хлопця.

Той здригнувся всім тілом.

— Колісницю. Негайно. Я лечу до Роена.

Слуга, ковтаючи сльози, кинувся виконувати наказ.

— Швидко ж ти пробачила Морла, — зауважив Оракул, коли вони залишилися самі. — Після того що він зроби.

— Я не пробачила, — Арел гірко всміхнулася. — Але… так вийшло, що я його кохаю. Я не хочу померти на самоті, — зітхнула. —  Я маю бути там. Ти вже бачиш, коли мене не стане?

Оракул завагався.

— Місяць. Може, пів року. 

Земля пішла з-під ніг.

— Так мало?.. — прошепотіла вона, і жах остаточно витіснив гнів. — Тоді я не можу втрачати ні хвилини. Мені треба до нього.

Вона вибігла за двері, не озираючись. Їй було шкода, що накинулася на вірного Марлета, але він зрозуміє. Він завжди знав, що вона любить його, і що буде сумувати коли її не стане.

* * *

Голден

Арел безшумно з’явилася у його кімнаті. Морл напівлежав на ліжку, втупившись в одну точку на балдахіні. Коли вона його покликала, хлопець здригнувся, але голови не повернув. Його погляд ніби посклянів.

— Ти навіть не подивишся на мене? — тихо спитала вона. 

— Ні, — його голос звучав глухо, ніби з під води. — Навіщо прийшла? Я думав, ми все з’ясували.

— Бо… — дівчина зробила крок вперед, заламуючи руки. Вона не знала, що сказати. — Я хотіла поговорити, пояснити все. 

— Ти все сказала тоді.

— Морл, я дійсно не могла прийти до тебе тоді. Мені завадили! — не витримавши, крикнула вона.

Морл різко сів, обличчя перекосило від спалаху гніву — типового для нього останнім часом.

— Завадили?! Тобі вічно щось заважає! То ти зникаєш на місяць, то з’являєшся, щоб повчати мене. Я втомився, Арел. Я сподівався, що ти більше не прийдеш.

Арел завмерла, стиснувши зуби, щоб він не почув схлип, що вже рвався з горла.

— Я хотіла врятувати тебе він біди. Щоб ти відступив від Віджио.

— Врятувала?! — він істерично розсміявся. — Вважай, що послухав! До біса Віджио. Я піду на Зарганс. Спалю столицю, та стану імператором! Якщо світ не дає мені мого, я видеру це силою!