Глава 4. Радар Магів

Речі були вже зібрані та упаковані. На них чекала довга дорога. П'ять днів до Еденгола, щоб зустрітися з Рошаном та Шахрією. Потім стільки ж до кордону з імперією. І це якщо вони їхатимуть швидко.

Рада зітхнула, підперши кулачком щоку. Далека дорога її анітрохи не радувала. Вони тільки-но повернулися з гастролей і хотіли спокійно пожити у замку. Але, мабуть, не судилося.

Альбрехт сидів у кареті, намагаючись не дивитися на Філіпа де Аурельо, який, не приховуючи цікавості, роздивлявся його. Хлопець ледь скривився, знаючи, що у товаристві цього допитливого чарівника їм доведеться провести щонайменше чотири місяці.

Філіпу було цікаво все. Він розпитував про життя Альбрехта в Рамплурі та наступні події. Згодом перейшов на Раду, сподіваючись вивідати у неї майбутнє імперії.

Рада лише хитала головою, кажучи, що через Тріщину історія змінилася, і тепер невідомо, як буде. Насправді вона знала лише історію герцогства, і то уривками. Щодо інших країн її знання були навіть не поверховими. Уроки Каті Сімс вона ненавиділа.

З усіх боків карету супроводжувало десять осіб особистої охорони кронгерцога та його подруги. Спочатку Мерлін хотів дати більше людей, але Альбрехт відмовився, сказавши, що тоді на кордоні щось запідозрять.

Альбрехт досить довго крутив на пальці батьків перстень. У роздумах він навіть не помітив, як настав вечір і карета зупинилася біля заїзду. Йому кортіло дізнатися про батька більше. Але хто може йому допомогти? Показати Філіпу перстень він поки що не наважувався. Мав він недобре передчуття з цього приводу.

Гармонія і гадки не мала, як під виглядом музикантів вербуватиме для Філіпа чарівників. А тим паче не горіла бажанням доводити комусь, що вони повинні йти за людиною, яку сама Гармонія знає лише два дні.

Рада ще раз зітхнула. Їй було нудно. Все набридло. Концерти набридли. Поїздки набридли. Вона була роздратована через те, що їй не дали посидіти у замку в чорній жалобній сукні та поплакатися на свою долю.

«Будь ти тричі проклятий, Гордію, разом зі своїми слугами. Чого ти не можеш отруїтися чи наштрикнутися на ніж?! Якого біса ти уявив себе Богом?»

Дівчина і зараз була в чорному одязі, оскільки жалоба ще не закінчилася. Доторкнувшись рукою до грудей, вона намацала під шовковою з мереживними манжетами блузкою медальйон, що дав їй Марлет. Чомусь тільки зараз її зацікавив той факт, що він знав: їм може знадобитися музика в парі зі зброєю та обладунками.

Рада вже пробувала за допомогою цього амулету закликати свої чарівні обладунки. І це в неї вийшло. Дівчина була дуже задоволена. Вона ніжно подивилася на меч, що стояв у піхвах біля сидіння. Філіп навіть не здогадувався, що раніше добре відполіровані мечі мали вигляд звичайних гітар, нехай і з посиленням звуку.

Вони намагалися не робити довгих зупинок. Зупинялися хіба що перекусити чи поспати. Поки вони були на території герцогства, їм надавали найкращі номери в готелях.

Однієї ночі Альбрехту знову наснився дивний сон. Його перенесло в день, коли була битва біля Віджио.

Біло-чорний дракон заревів і, змахнувши величезними крилами, злетів. Поле бою одразу спорожніло. Свої та вороги, покинувши зброю, кинулися хто куди. А він попрямував до кораблів роенців, одним ударом потужного хвоста знісши половину ворожих суден. А потім істота раптом засяяла та зникла. Альбрехт, потираючи потилицю, підвівся з обпаленої трави.

«Де це я? — промайнула думка, а потім він побачив знайомі руїни. — Резенфорд? Що я тут роблю?»

Чарівник покрутив головою, шукаючи Раду, але її ніде не було.

— Радо! — закричав він щосили. — Радо!

Але відповіді не було. Альбрехт у паніці став згадувати, що відбувалося останнім часом. Він згадав, що нещодавно були вбиті Хейл, Джефрі та Катана. Рада, швидше за все, зараз в особняку Локстерн. Хоча... А хто ж тоді був чорним драконом? Захоплений думками, він не одразу помітив, що до нього хтось підійшов.

Альбрехт звів очі. Перед ним стояв той самий темноволосий хлопець із темно-карими очима. Богдан — якщо не зраджувала йому пам'ять.

— Привіт! — простягнув той йому долоню. — А де це ми?

— Віджио… — Альбрехт все ще намагався згадати, де залишив Раду. — Ти не бачив тут дівчину з довгим волоссям?

— Так. Вона сиділа неподалік на сходах. Плакала.

— Це все Морл. — прошипів, Альбрехт стиснувши кулаки. — Він усе зруйнував!

— Що ти робитимеш? — зацікавлено запитав Богдан.

— Я помщуся йому! Я повернуся в імперію, знайду чарівників і, скинувши Гордія, зміцню кордон з Роеном. Щоб Морл не зміг більше чіпати мої землі!

— Ти розумієш, що це майже неможливо! Ти що хочеш розв'язати громадянську во́йну? Мало нам во́йни з Ройеном?! — сказав Богдан і раптом замовк, закривши рота рукою.

Альбрехт здивовано підняв брову.

— Нам? — перепитав він. — То ти імперець?

— Я лише плід твоєї уяви. Твоя совість. — швидко заговорив Богдан, зробивши крок назад. — Тобі все це сниться.

— Можливо. Але... я не хочу громадянської війни. Я бував у битвах, бачив, як помирають люди. Я лише хочу покласти цьому край. І для цього мені потрібні чарівники.