Глава 4. Радар Магів

Речі були вже зібрані та упаковані. На них чекала довга дорога. П'ять днів до Еденгогу, щоб зустрітися з Рошаном та Шакрією. А потім стільки ж до кордону з імперією. І це якщо вони будуть їхати швидко.

Рада зітхнула, підперши кулачком щоку. Далека дорога її ніскільки не радувала. Вони тільки повернулися з гастролей, і хотіли спокійно пожити у замку. Але, мабуть, не судилося.

Альбрехт сидів у кареті, намагаючись не дивитись на Філіпа де Аурельо, який не приховуючи, роздивлявся його. Хлопець подумки скривився, знаючи, що у товаристві цього питливого чарівника їм доведеться провести щонайменше чотири місяці.

Філіпу було цікаво все. Він розпитував про життя Альбрехта в Рамплурі і наступні події. Згодом перейшов на Раду, сподіваючись вивідати в неї майбутнє імперії.

Рада лише хитала головою, говорячи, що через Тріщину історія змінилася, і тепер невідомо як буде. Насправді вона знала лише історію герцогства, і то уривками. По іншим країнам її знання були навіть не поверховими. Уроки Каті Сімс вона ненавиділа.

З усіх боків від карети їхало десять осіб особистої охорони крон-герцога та його подруги. Напочатку Мерлін хотів дати більше людей, але Альбрехт відмовився, сказавши, що тоді на кордоні щось запідозрять.

Альбрехт досить довго крутив на пальці каблучку батька. За думками він навіть не помітив, як настав вечір, і карета зупинилася біля готелю. Йому кортіло дізнатися про батька більше. Але хто може йому допомогти? Показати Філіпу каблучку він поки що не наважився. Буле в нього недобре передчуття з цього приводу. Допоки чоловік не помічав перстень на його пальці.

Гармонія і гадки не мала, як буде під виглядом музикантів вербувати для Філіпа чарівників. А тим паче не горіла бажанням доводити комусь, що вони повинні слідувати за людиною, яку сама Гармонія знає два дні.

Рада ще раз зітхнула. Їй було нудно. Все набридло. Концерти набридли. Поїздки набридли. Вона була роздратована через те, що їй не дали посидіти у замку в чорній жалобній сукні та поплакатися про свою долю.

"Будь ти тричі проклятий, Гордій, разом зі своїми слугами. Чого ти не можеш отруїтися, чи наштрикнутися на ножа?! Якого біса ти мниш себе за Бога?"

Дівчина і зараз була в чорному одязі, оскільки жалоба ще не закінчилася. Доторкнувшись рукою до грудей, вона намацала під шовковою з мереживними манжетами блузкою медальйон, що дав їй Марлет. До речі, чомусь тільки зараз її зацікавив той факт, що він знав, що їм можуть знадобитися музика на пару зі зброєю та обладунками.

Рада вже пробувала за допомогою цього амулету закликати свої чарівні обладунки. І це в неї вийшло. Дівчина була дуже задоволена. Вона любовно подивилася на меч, що стояв у піхвах біля сидіння. Філіп навіть не здогадувався, що раніше добре відполіровані мечі були на вигляд звичайними гітарами, нехай і з посиленням звуку.

Вони намагалися не робити довгих зупинок. Зупинялися хіба щоб перекусити чи поспати. Поки вони були на території герцогства, їм надавалися найкращі номери в готелях.

Однієї ночі Альбрехту знову наснився дивний сон. Його перенесло в день, коли була битва біля Віджио.

Дракон заревів і змахнувши своїми гігантськими крилами, злетів. Поле бою одразу спорожніло. Свої та вороги, покинувши зброю, кинулися хто куди. А він попрямував до кораблів роенців, одним ударом потужного хвоста знісши половину ворожих суден.

Величезна біло-чорна істота раптом засвітилася і зникла. Альбрехт, потираючи потилицю, піднявся з обпаленої трави.

"Де це я? - промайнула в нього думка, а потім він побачив знайомі руїни. - Резенфорд? Що я тут роблю?"

Чарівник покрутив головою, шукаючи Раду, але її ніде не було.

- Рада! - закричав він скільки вистачило сили. – Рада!

Але відповіді не було. Альбрехт у паніці став згадувати, що відбувалося останнього часу. Він згадав, що нещодавно були вбиті Хейл, Джефрі та Катана. Рада, швидше за все, зараз в особняку Локстерн. Хоча... А хто ж тоді був чорним драконом? Захоплений думками,  він  не одразу помітив, що до нього хтось підійшов.

Альбрехт звів очі. Перед ним стояв той самий темноволосий хлопець із темно-карими очима. Богдан – якщо не зраджувала йому пам'ять.

- Привіт! – простяг той йому долоню. – А де це ми?

- Віджіо… - Альбрехт все ще намагався згадати, де залишив Раду. - Ти не бачив тут дівчину з таким довгим волоссям?

- Так. Вона сиділа недалеко на сходах. Плакала.

– Це все Морл! - стиснув кулаки Альбрехт. - Він все зруйнував!

-І що ти будеш робити? – спитав Богдан зацікавлено.

- Я помщуся йому! Я повернуся в імперію, знайду чарівників, і скинувши Гордія, зміцню кордон з Роеном. Щоб Морл не зміг більше чіпати мої землі!

- Ти розумієш, що це майже неможливо! Ти що хочеш розв'язати громадянську во́йну? Мало нам во́йни з Ройеном?! - сказав Богдан і раптом замовк, закривши рота рукою.

Альбрехт на нього дивно подивився, ніби побачив наскрізь.

– Нам? – перепитав він. – То ти імперець?

- Я лише плід твоєї уяви! Тво́я совість! – швидко заговорив Богдан. – Тобі́ все це сниться!