Глава 3. Первородні

- Я все ще не впевнений, що вам вистачить десять чоловік. – Мерлін пройшовся від вікна до столу, заваленого паперами. Витягши один, він пробіг по ньому поглядом.

- Нам і того забагато. – сказала Рада, закотивши очі. – Може ми поїдемо самі?

- Тоді ви нікуди не поїдете! – насупив брови Великий герцог. – Ось тримайте. Тут коротка характеристика на кожного воїна. Почитайте. Вони зараз знаходяться у замку, потім поспілкуєтесь.

- Хочу сказати ще раз, це погана ідея. Ми їдемо на гастролі, а ваші воїни будуть лише заважати. Ви колись принюхувалися який від них йде запах, а ці обладунки… Я не хочу їхати разом з перекаченими чоловіками! – пирхнула Рада, склавши руки на грудях.

- Я з нею згоден. – заявив Альбрехт. Навіть думка про це виникала у нього шквал емоцій.  Він нізащо не дозволив, щоб біля його Ради ошивався якийсь чоловік.

- Почитайте краще характеристики, розумні ви мої. А ти, Рада, помовчи. – зиркнув на неї чарівник. – Коли ти просилася до мого війська тебе це мало хвилювало. – сівши в крісло, Мерлін вказав на два крісла навпроти. – Сідайте і почитайте. Я ще не зовсім дурний. Декілька з них справді схожі на те, що ти сказала, вони будуть вашою офіційною охороною. Знання й навички інших вам знадобляться у дорозі. Серед них є дві дівчини.

Рада вже відкрила рот, щоб обуритися, але потім передумала. Альбрехт не повинен знати, що вона його ревнує.

Взявши зі столу аркуш паперу, Альбрехт зачитав перше ім’я:

- Гейб Паріс – двадцять вісім років, кавалерист, артефакт: чарівна паличка. – пробігши поглядом по написаному, хлопець хмикнув. – А чому він не серед магів? В нього ж такий високий рівень!

- Йому не подобається магія. Каже, що це занадто легко. Він хоробрий воїн, один з найкращих.

Альбрехт підібгав губи, взявши інший аркуш з характеристикою.

- О-о. Знайоме ім’я, Мейсі Честер!  – очі хлопця спалахнули цікавістю. Рада навпаки насупилась. – Ми лікували Локстерна декілька тижнів тому! – пояснив він. – Краще неї розбирається в цілительстві тільки моя мати! Вона нам потрібна!

Рада забрала в нього лист, пробігши очима.

«Майже ровесники… - підібгавши губи, дівчина ледь стрималася, щоб не зіжмакати характеристику цілительки. – Ще й порівнює зі своєю мамою…»

Рада думала, що її ревнощів ніхто не побачить. Альбрехт дивився на неї і йому хотілося реготати. Але разом з цим на нього нахлинув відчай. Забравши в неї лист, він кинув його на стіл.

-   Граф Локстерн був тоді в поганому стані, ми боялися що він зійде з розуму. А потім…. – Альбрехт замовк. Потім була смерть Катани і пробудження їхньої сили. – Окрім нас там було багато цілителів. – хлопець вирішив змінити тему. Взявши новий аркуш він зачитав наступне ім’я – Воган Бейб. Двадцять вісім років, колишній бібліотекар, добре володіє бойовими заклинаннями. Основна зброя одноручний меч…

* * *

Ніч видалася для Альбрехта неспокійною. Він прокидався кожні десять хвилин, набирав у легені побільше повітря і з шумом випускав через рот. І так декілька разів. Але це не зовсім допомагало. Голова паморочилася, по чолу стікав піт. Тіло горіло, ніби в нього була висока темпера.

Альбрехт вкотре відкинувся на подушку, стиснувши пальцями край ковдри. Цю хворобу він добре знав. Її звали Рада. Раніше якось вдавалося впевнити себе, що вони друзі і він її любить лише платонічно. Але тіло було важко вмовити. Воно жадало бути поруч з нею, вдихати аромат її тіла, цілувати губи, допоки у грудях не закінчиться повітря.

Навіщо він продовжує грати цю безглузду роль?! У думках промайнув той осінній вечір, коли вона відмовила йому. Вона проклята… А може це він?

Відкинувши ковдру, хлопець стиснув кулаки. Він не може зруйнувати все своєю безглуздою пристрастю. Не може змусити її відмовитися від життя і змиритися зі смертю, лише через те що він до нестями її кохає.

Прочовгавши до дзеркала на протилежній стіні, хлопець подивився на своє відображення. Очі палали золотим вогнем. Запустивши п’ятірню у довге волосся, юнак криво посміхнувся.

- І що ж нам готує це життя? Як ми помремо на цей раз? – він добре пам’ятав свою попередню смерть. Тоді вмирав цілий світ. Дурний хлопчисько, який думав остаточно знищити Каноар. А що вийшло? Його кохана загинула, а дитина залишилася одна у зруйнованому світі.

Він знав, що і без прокляття вони довго не протягнуть. Їх життя це суцільна війна.

Підійшовши до шафи хлопець швидко одягнув штани та черевики. Полум’я всередині так і не згасло.

Запаливши свічку, Альбрехт вийшов зі своїх покоїв, гримнувши дверима. Йому було начхати, що хтось прокинеться і побачить його. З кожним новим поворотом ставало все важче дихати. Хлопець швидкими рухами розв’язав зав’язки під горлом. Тканина затріщала, але Альбрехт не звернув на це уваги.

Опинившись перед дверима Ради, хлопець на мить застиг, а потім дістав ключ. Кімната була майже повністю занурена у морок. Догорало лише декілька свічок на столі.

Дівчина спала, підклавши від щоку руки. Облизавши губи уві сні, вона усміхнулася і перевернулася на спину. Альбрехт схилився над нею, вдивляючись в її риси обличчя. Вона була така рідна, така жадана… За неї він міг знищити цілий світ. Усіх, хто хоч пальцем торкнеться його Отради. Його перворідної.