Розділ 3. Первородні

— Я все ще не впевнений, що вам вистачить десяти осіб. — Мерлін пройшовся від вікна до столу заваленого паперами. Витягши один аркуш, він пробіг його поглядом.

— Нам і того забагато. — цокнула язиком Рада. — Може, ми поїдемо самі?

— Тоді ви нікуди не поїдете! — насупив брови Великий герцог. — Ось, тримайте. Тут коротка характеристика на кожного воїна. Почитайте. Вони зараз у замку, згодом поспілкуєтесь.

— Хочу сказати ще раз: це погана ідея. Ми їдемо на гастролі, а ваші воїни тільки заважатимуть. Ви колись принюхувалися, який від них запах? А ці обладунки… Я не хочу їхати разом із перекаченими чоловіками! — пирхнула Рада, схрестивши руки на грудях.

— Я з нею згоден. — схопився Альбрехт. Уже сама думка про це викликала в нього шквал емоцій. Він нізащо не дозволив би, щоб біля його Ради крутилися якісь чоловіки.

— Почитайте краще характеристики, розумні ви мої. А ти, Рада, помовч. — зиркнув на неї чарівник. — Коли ти просилася до мого війська, тебе це не дуже хвилювало. — опустившись в крісло, Мерлін вказав на два крісла навпроти. — Сідайте й почитайте. Я ще не зовсім дурний. Декілька з них справді такі, як ти сказала,  вони будуть вашою офіційною охороною. Знання й навички інших стануть у пригоді в дорозі. Серед них є дві дівчини.

Рада вже відкрила рота, щоб обуритися, але вчасно передумала. Альбрехт не повинен знати, що вона його ревнує.

Взявши зі столу аркуш паперу, Альбрехт зачитав перше ім’я:

— Гейб Паріс — двадцять вісім років, кавалерист, артефакт чарівна паличка. — пробігши по тексту, хлопець хмикнув. — А чому він не серед магів? У нього ж такий високий рівень!

— Йому не подобається магія. — пояснив Мерлін. — Каже, що це занадто легко. Він хоробрий воїн, один із найкращих.

Альбрехт підібгав губи й узяв інший аркуш.

— О-о, знайоме ім’я — Мейсі Честер! — очі хлопця спалахнули цікавістю. Рада, навпаки, насупилася. — Ми лікували графа Локстерна кілька тижнів тому. — пояснив він. — Краще за неї в цілительстві розбиралася тільки моя мати! Мейсі нам потрібна!

Рада забрала в нього аркуш і швидко пробігла очима.

«Майже ровесники… — підібгавши губи, дівчина ледь стрималася, щоб не зіжмакати характеристику цілительки. — Ще й порівнює зі своєю мамою…»

Вона гадала, що її ревнощів ніхто не помітить. Але Альбрехт дивився на неї, і йому кортіло реготати. Разом із тим тугий вузол знов зав’язувався на серці. Забравши в неї аркуш, він кинув його на стіл.

— Граф Локстерн тоді був у жахливому стані. Ми боялися, що він зійде з розуму. А потім… — Альбрехт замовк. Потім була смерть Катани й пробудження їхньої сили. — Окрім нас, там було багато цілителів. — нарешті промовив він і, щоб змінити тему, взяв новий аркуш. — Воган Бейб, двадцять вісім років, колишній бібліотекар. Добре володіє бойовими заклинаннями. Основна зброя — одноручний меч…

* * *

Ніч видалася для Альбрехта неспокійною. Він прокидався кожні десять хвилин, набирав у легені побільше повітря й із шумом випускав через рот. І так кілька разів. Але це не дуже допомагало. Голова паморочилася, по чолу стікав піт. Тіло горіло, ніби в нього була висока температура.

Альбрехт вкотре відкинувся на подушку, стиснувши пальцями край ковдри. Цю хворобу він добре знав. Її звали Рада. Раніше якось вдавалося переконати себе, що вони просто друзі й він любить її лише платонічно. Але тіло було важко вмовити. Воно жадало бути поруч із нею, вдихати аромат її тіла, цілувати губи, доки в грудях не закінчиться повітря.

Навіщо він продовжує грати цю безглузду роль?! У думках промайнув той осінній вечір, коли вона відмовила йому. Вона проклята… А може, це прокляття лежить на ньому? Бо інакше важко пояснити те що між ними коїлося.

Відкинувши ковдру, хлопець стиснув кулаки. Він не може зруйнувати все своєю безглуздою пристрастю. Не може змусити її відмовитися від життя й змиритися зі смертю лише через те, що він до нестями її кохає.

Дійшовши до дзеркала на протилежній стіні, хлопець подивився на своє відображення. Очі палали золотим вогнем. Запустивши п’ятірню у довге волосся, юнак криво посміхнувся.
— І що ж нам готує це життя? Як ми помремо цього разу? — він добре пам’ятав свою попередню смерть. Тоді вмирав цілий світ. Дурний хлопчисько, який думав остаточно знищити Каноар. А що вийшло? Його кохана загинула, а дитина залишилася одна у зруйнованому світі.

Він знав, що навіть без прокляття вони довго не протягнуть. Їхнє життя — це суцільна війна. Тому, для чого відтягувати щастя?

Розкривши шафу, хлопець швидко одягнув штани й черевики. Запаливши свічку, Альбрехт вийшов зі своїх покоїв, гримнувши дверима. Йому було начхати, що хтось прокинеться й побачить його. З кожним новим поворотом ставало все важче дихати. Хлопець різким рухом розв’язав зав’язки під горлом. Тканина затріщала, але він не звернув на це уваги.

Опинившись перед дверима Ради, хлопець на мить застиг, а потім дістав ключ. Кімната була майже повністю занурена в морок. Догорало лише кілька свічок на столі.

Дівчина спала, підклавши під щоку руку. Облизавши губи уві сні, вона усміхнулася й перевернулася на спину. Поставивши свічку, Альбрехт схилився, вдивляючись у її риси. Вона була така рідна, така жадана… За неї він міг знищити цілий світ. Усіх, хто бодай пальцем торкнеться його Відради. Його Перворідної.