Розділ 2. Філіп — спадкоємець Каталі

— Я слухаю. — кивнув Альбрехт, сідаючи на трон. — Що привело вас у замок?

Перед ним стояв широкоплечий русявий чоловік у дорожньому плащі. На вигляд йому було під п’ятдесят.  

— Мене звуть Філіп де Аурельо. Я тут, бо шукаю Гармонію.

Альбрехт підняв брову, не втримавши здивування. Мигцем він перезирнувся з Радою, що стала праворуч від його трону. Дівчина нахмурилася.

— Ви знайшли її. Це ми. — після її німого дозволу, відповів хлопець.

— Хвала небесам! Я вже думав, що все даремно!

— Навіщо вам Гармонія? — поцікавилася Рада, склавши руки на грудях.

Чоловік зам’явся, почавши несвідомо перебирати пальцями край плаща.

— Мені потрібна ваша допомога. Насправді я принц Каталі. Дід Гордія відібрав у мого роду трон. І тільки ви зможете мені його повернути.

— І як же? — хмикнув хлопець. 

— Я не знаю! Але мені було передбачено, що саме Гармонія допоможе роду де Аурельо повернути трон.

Альбрехт перевів на подругу втомлений погляд — це було занадто.

— Ви нас з кимось сплутали. Ми не маємо такої сили. — хлопець замовк, згадавши нещодавній сон. — А навіть, якби й могли… Ми не будемо це робити. 

— Але чому? — глипнув на них чоловік.

— Бо ми вас зовсім не знаємо. Ви можете довести, що не станете гірше Гордія? — в голосі хлопця бриніла ледь прихована неприязнь до всієї імперської знаті.

— Я маг! Я хочу повернути усе, як було до цього! З вашою допомогою я зберу магів, і  ми скинемо Гордія Мідного. 

Альбрехт важко зітхнув, зловивши пильний погляд Ради. Він йому наче кричав «Не психуй, давай послухаємо». Зі слів Філіпа усе виглядає легко: зібрати магів, скинути Гордія. 

— Чому ви самі не зберете магів?

— Вони добре сховалися. За п’ять років я не знайшов жодного.

Альбрехт вже відкрив рот, щоб відповісти щось їдке, коли Рада вирішила втрутитися.

— Можливо нікого вже немає. Ви пробували використовувати радар?

— Я не маю сили для користування таким артефактом. Я слабкий маг. — чоловік стиснув губи у тонку лінію здається зрозумівши куди вона хилить. — Я не один з карателів!

— І ви можете це довести?

Філіп підняв брову, розгублено дивлячись на дівчину.

— Ну… є… звичайно.

— Повернімося до пророцтва. — сказав Альбрехт, додаючи у голос твердості.

Чоловік тепер глипнув на нього, не чекаючи такої швидкої зміни теми.

— Мені сказали, що зупинити Криваву Чуму зможе тільки крилата Гармонія. Два тижні тому я був у Віджио та побачив там вас. Ви билися з армією Роену у подобі дракона! Саме тоді я зрозумів, що ви ті хто мені треба, ви — Гармонія!

Альбрехт хмикнув, усмішка ледь скривила його губи. Нарешті хоч хтось зіставив їх із тим створінням. Але воно називалося не Гармонія, а Месник небес. Звідки він це знав — сам не розумів. Просто після того, як вони прийшли до тями, це вже було очевидно.

— Ви помиляєтеся. — спокійно сказав він. Це була чиста правда, хоча не та, яку хотілося розголошувати. — Ми люди, а не перевертні.

— Я… чув, що ви ще й співаєте! Може… знайдете спосіб допомогти імперії? — голос чоловіка тремтів.

— Співали колись. — уточнив Альбрехт. — Але зараз у нас траур.

— Може, є спосіб умовити вас поїхати зі мною? Я заплачу, скільки захочете, коли сяду на трон!

— Прийом закінчено. — Альбрехт підвівся, демонструючи всім виглядом, що розмову завершено. — Ви нас не переконали. Ми не збираємося починати ще одну війну.

— Пробачте… — Філіп хотів додати щось іще, але вчасно замовк. — Я прийду завтра. Може, тоді боги підкажуть мені слова, що переконають вас, о Золота Гармоніє.

Вклонившись, чоловік вийшов.

Альбрехт знову опустився на трон, підперши щоку кулаком. Йому хотілося повернутися в імперію, помститися Гордію й знайти друзів. Але не саджати на трон такого ж. Хай зараз той і клянеться в праведності — влада псує людей. 

— Чув, як він нас назвав? — порушила мовчанку Рада. — Може, ти даремно його прогнав?

— Не все те золото, що блищить. А прізвище Аурельо означає саме «золото», — зітхнув Альбрехт. — Та й мені не сподобалося, як він трусився перед нами.

— А що за рід зараз править Каталі? Гордій хто?

— Мідний. Якщо не помиляюся, вже років сімдесят.

— Смішно буде, якщо він справді принц. — усміхнулася Рада. — Наче знову на алхімії: мідь і золото. Цікаво, який метал дорожчий?

Альбрехт почухав потилицю. Все й так було зрозуміло. Хотів відповісти, але промовчав, замислившись.

 А й справді — який? І мова зовсім не про метали…

* * *

На наступний день рівно о десятій до тронної зали знову прийшов той самий чоловік із проханням. Тепер він майже не виглядав наляканою вівцею перед великим драконом. Рада та Альбрехт слухали його з цікавістю, хоча намагалися не подавати вигляду.