Частина 1. Імперські гастролі. Розділ 1. Подарунок Марлета

На підлозі лежали скидані у купу вбрання з концертів, подарунки й списані нотами аркуші. Рада та Альбрехт сиділи серед усього цього, не знаючи, як вчинити. 

Взявши до рук гарну червону сукню, що колись зробив Альбрехт, Рада притиснула її до грудей. Як багато в них було пов'язано з цими речами. Скільки щастя було просто дуріти перед дзеркалом, уявляючи себе відомими артистами. Скільки сліз вони пролили на грудях один одного. І як тяжко це тепер згадувати…  

Кинувши сукню на килим, Рада поклала голову Альбрехту на плече. З моменту похорон пройшло лише кілька днів. Вони тільки вчора повернулися до Заргансу.

Нічого більше не хотілося: ні концертів, ні нових пісень. Порожнеча повільно роз’їдала душу. П'ять довгих хвилин вони сиділи у тиші. А потім знов повернулися розбирати речі. Деякі з них вони збиралися продати чи подарувати комусь.  

— Скільки у нас спогадів…. — зітхнув Альбрехт, відклавши вбік записник. — Наче має важко прощатися з речами, але якось…

— Байдуже. — зітхнула Рада, закінчивши за нього. — Це лише одяг. Шматки тканини! — дівчина подивилася на сукню, в якій була на святі Перворідного Духа, а потім знов перевела погляд  на коротке червоне. — За цим всім я почала забувати скільки трапилося хорошого… Мама казала, що життя артиста, це не лише свята…

Альбрехт стиснув долоню в кулак.

— Я не хочу туди повертатися! Як знову довіряти людям?! Навіщо ми їм потрібні, якщо вони бачать в нас лише вигідну партію?! — Альбрехт кинув зім'ятий лист на килим і зірвався на ноги. — Ми не для цього створювали «Гармонію»! Бовдур! — вдарив долонею по стегну. — Я дійсно думав, що бідні відрізняються від багатих! Не повірив… А вони такі ж гнилі, як і всі інші! 

Дівчина, відклавши сукню, піднялася на ноги. Друг стояв рівний, наче струна. 

— Нам потрібен час… — обійнявши, вона притиснулася щокою до його напруженої спини. — Скоро все пройде. Забудеться… — вона не відчула, як сльози покотилися з очей. — Якби ми встигли раніше... Якби у Віджио потрапили основні сили раніше…Всі були б живі.

Альбрехт повернувшись, притиснув її до себе. 

— Рада… — хрипло промовив він, стало важко дихати. — Не картай себе. Вже нічого не можна змінити. Нам треба жити далі. Разом…

— Разом? — переставши плакати, дівчина розгублено глипнула на нього.

— Так. — обхопивши її обличчя долонями, він сумно посміхнувся, намагаючись приховати сльози, що вже стояли в очах. — У цьому світі у мене залишилися лише ти та Мерлін. Я не хочу вас… — Альбрехт замовк, прикусивши губу.

— Ти забув? Ти ж моє відображення. — розсміялася, торкнувшись до його ліктя. — Ти мене не втратиш. — від того, як близько опинилося його обличчя у неї перехопило подих. Дівчина швидко облизала сухі губи. Погляд ковзнув на рятівний годинник. — Який жах! Скільки часу! Ми майже пропустили вечерю! Мерлін, напевно, сердитий!

Вони поспішили відійти один від одного. Коли Рада та Альбрехт прийшли в їдальню їм сказали, що Великий герцог зі вчорашнього дня не покидав своїх покоїв. За своїми проблемами вони зовсім забули за нього. Хлопець з дівчиною негайно пішли до нього, але двері виявилися замкненими на магічний замок.

— Великий герцог сказав, що нікого не хоче бачити. — сказав слуга, якого вони впіймали на коридорі.

— Він хоч щось їсть? — кинувши нервовий погляд на двері, спитав Альбрехт.

— Ми проносимо їжу та залишаємо на столику біля дверей. 

Альбрехт кивнув, відпустивши слугу.

Рада кинула короткий погляд на друга й рушила далі. Життя було несправедливе. Знаходячись на цьому поверсі вона згадувала той день, коли зустріла мати, і як познайомилася з графами... Сльоза покотилася по щоці.

 Ідучи по коридору, проводжаючи поглядом знайомі двері, Рада не могла стримати важких спогадів. В пам'ять знов і знов вривалися голоси друзів, що загинули у тій битві. 

Пройшовши в кінець коридору, дівчина зупинилася біля сходів.

— Не буде нам спокою у цьому замку. Я не хочу більше тут залишатися…. — стиснула кулаки Рада, опустивши погляд на свою чорну сукню. 

Альбрехт тільки зітхнув, не знаючи що сказати. Він знав, що якщо вона піде, він вирушить за нею. Хлопець повернув голову, ковзнувши поглядом по траурному оздобленню сходів.

— Ми розпускаємо «Гармонію»? — тихо спитав він.

— Не зараз… Якщо не буде її, світ втратить останні барви. Я не хочу знов їхати на гастролі. Невдячна ця справа. Спробуємо написати нові пісні. Будемо виступати тільки у Заргансі. Пробач, Альбрехте….

— За що?! — широко відкрив очі хлопець.

— У тебе скоро день народження, а навколо знов все погано. — схлипнула вона, сховавши обличчя в долоні. — Я готувалася…. Хотіла зробити щось особливе.

Альбрехт схопив ротом повітря. Від її слів клубок став у горлі. Хотілося обійняти так міцно, щоб між ними не залишилося повітря.

— Забудь за те. — стримавшись, відмахнувся він. — Це дрібниці. Я й не збирався його відзначати!

— Але тобі вже двадцять! Ми можемо влаштувати невеличке свято. Посидимо, повечеряємо! І для Мерліна це якесь різноманіття. Ну що? — знов схлипнула вона, але в очах вже запалилася іскра.