Глава 1. Подарунок Марлета

На підлозі лежали скидані у купу вбрання з концертів, подарунки і списані нотами аркуші. Рада та Альбрехт сиділи серед усього цього, не знаючи, як вчинити.

Взявши до рук гарну червону сукню, що колись зробив Альбрехт, Рада притиснула її до грудей. Як багато в них було пов'язано з цими речами. Скільки щастя було просто дуріти перед дзеркалом, уявляючи себе відомими артистами. Скільки сліз вони пролили на грудях один одного. Як тяжко це тепер згадувати…  

Кинувши сукню до купи інших речей, Рада поклала голову Альбрехту на плече. З моменту похорон пройшло лише декілька днів. Вони тільки вчора повернулися до Заргансу.

Нічого більше не хотілося: ні концертів, ні нових пісень. В середині виникла така порожнеча. П'ять довгих хвилин вони сиділи у тиші. А потім знов повернулися до розбору речей. Деякі з них вони збиралися продати чи подарувати комусь. 

- Скільки у нас спогадів пов'язаних з кожною річчю. - зітхнув Альбрехт. - Наче повинно бути важко з ними прощатися. Але якось…

- Байдуже. - зітхнула Рада, закінчивши речення. - Це лише одяг! Шматки тканини! - дівчина подивилася на сукню, в якій була на святі Перворідного Духа, а потім знов перевела погляд  на коротке червоне. - За цим всім ми почали забувати, що за час гастролей трапилося багато доброго! Мама попереджала, що життя артиста, це не лише свята…

- Я не хочу туди повертатися! Я взагалі не знаю, коли я знову почну довіряти людям! Навіщо ми їм потрібні, якщо вони бачать в нас лише вигідну партію?! - Альбрехт кинув зім'ятий лист на килим і зірвався на ноги. - Ми не для цього створювали "Гармонію"! Бовдур! - хлопець вдарив долонею по стегну. - Я то думав, що бідні відрізняються від багатих! Не повірив! А вони такі ж гнилі, як і всі інші!

Дівчина, відклавши сукню, також піднялася на ноги, і підійшла до друга. ЇЇ хвилював його стан. Вона бачили, як йому важко останнім часом.  Альбрехту ніколи не подобався нав'язаний титул, а вчора він в ультимативній формі сказав Мерліну забрати його.

- Нам всім потрібен час. - обійняв, вона притиснулася щокою до його напруженої спини. - Скоро все пройде. Забудеться… - вона не відчула, як сльози покотилися з очей. - Якби ми встигли раніше... Якби у Віджио потрапили основні сили раніше…Всі були б живі.

Альбрехт повернувшись, притиснув її до себе.

- Рада… - його подих трохи збився, стало важко дихати. - Не звинувачуй себе. Вже нічого не можна змінити. Нам треба жити далі. Разом…

- Разом? - перестав плакати знизу-вверх на нього подивилася дівчина.

- Так. - обхопивши її обличчя долонями, він сумно посміхнувся, намагаючись приховати сльози, що вже стояли в очах. - У цьому світі у мене залишилися лише ти і Мерлін. Я не хочу вас… - Альбрехт замовк, прикусивши губу.

- Ти забув? Ти ж моє відображення! - розсміялася Рада, торкнувшись до його ліктя. - Ти мене не втратиш! - швидко обійнявши друга, вона кинула погляд на годинник. - Який жах! Скільки часу! Ми майже пропустили вечерю! Мерлін, напевно, сердиться!

Але коли Рада та Альбрехт прийшли у їдальню то виявилося, що той туди навіть не приходив - він наказав приносити їжу в його покої. Великий герцог зі вчорашнього дня не покидав їх. Звичайно ж, стурбовані, вони пішли до нього, але слуга біля дверей зупинив їх, сказавши, що Великий герцог нікого не хоче бачити.

Рада ще раз кинула погляд на двері і пішла далі по коридору. Життя було несправедливе. Знаходячись на цьому поверсі вона раптом згадала той день, коли зустріла мати, і як познайомилася з графами. Сльоза скотилася по її щоці.

Це було так недавно. Ідучи по коридору, проводжаючи поглядом знайомі двері, Рада не могла стримати важких спогадів. У неї серце кров'ю обливалося, коли в пам'ять знов і знов вривалися голоси друзів, що загинули у тій битві.

Пройшовши в кінець поверху, дівчина зупинилася біля сходів.

- Не буде нам спокою у цьому замку! Я не хочу більше тут залишатися. - стиснула кулаки Рада, подивившись на свою чорну сукню. - Не хочу згадувати минуле!

Альбрехт тільки зітхнув, не знаючи що сказати. Він знав, що якщо вона піде, він вирушить за нею. Хлопець відвів погляд. Весь замок був занурений у траур. Чорні кольори повсюди.

- Ми розпускаємо "Гармонію"? - раптом спитав він.

- Не зараз! Якщо не буде її, світ втратить останні барви! Я не хочу знов їхати на гастролі. Невдячна ця справа. Спробуємо написати нові пісні. Будемо виступати тільки у Заргансі! Пробач, Альбрехт….

- За що? - здивувався хлопець.

- У тебе скоро день народження! А навколо знов все погано.

- Та не хвилюйся! - відмахнувся він. - Це дрібниці! Я й не збирався його відзначати!

- Але тобі вже двадцять! Ми можемо влаштувати невеличке свято. Посидимо, повечеряємо! І для Мерліна це якесь різноманіття. Ну що?

- Добре! - вперше за декілька днів усміхнувся Альбрехт. - Як скажеш, так і буде!

Вони обмінялися усмішками і пішли назад у кімнату Ради. Там як і раніше був завал з речей. Самі влаштували це, тепер самим і розбирати.

* * *

На наступний день Мерлін покликав Раду і Альбрехта у свої покої. Це було рано вранці, так що їх підняли з ліжок.