28.1

Альбрехт лежав підклавши руки за голову. У наметі було прохолодно, але він навіть не намагався це вирішити. Лють розливалась по тілу обпікаючи груди та змушуючи стогнати кожну кісточку в його тілі. Таке траплялося все частіше. Спочатку Альбрехт не міг пояснити, чого раптом виходив із себе. Він ще ніколи не дозволяв собі бути таким різким з кимось.

Новина про те що сталося біля Горденово вже долетіла до нього. Мозок ніби спалахнув, готовий ось-ось перетворитися у киплячу кашу. Він відчував смерть кожного, хто носив зачарований браслет. Він сподівався, що його чари вбережуть людей, що попередять про небезпеку. Його наказ виконували без зайвих запитань, сплітаючи нові й нові браслети та зачаровуючи їх потрібними словами.

Відкинувши голову назад, Альбрехт подивився на полог намету. Злість вже кипіла у кожній клітинці його тіла. Але це не була злість на ворогів, чи навіть на себе. Альбрехт не розумів на кого вона спрямована.

Він спробував зробити вдих-видих, щоб привести думки до тями. Не можна щоб Рада побачила його у такому стані. Вона нізащо не пробачить, що він зробив з собою. Думка, що він має вибачатися на диво не викликало негативних емоцій. Тугий клубок почав розгортатися.

Перевернувшись на бік, хлопець підклав руки під щоку.

«Рада прийди до мене. Мені так погано без тебе» - сльозам, що вже намочили очі він не дозволив викотитися. Вони б напевно потекли до вуха та викликали лоскіт. Це трохи привело його до тями.

Вивільнивши одну руку Альбрехт стер залишки сліз. Не можна було щоб хоч хтось дізнався, що він вчинив із собою. Коли усе закінчиться він спробує зняти з себе заклинання, що випивало його сили. Для нього взагалі стало дивом, що він зміг його накласти.

Гнів поступово вщухав, йому на зміну приходила порожнеча.

- Почекайте ще трохи. Я вас обов’язково знайду. – прошепотів він у простір. Хлопець ще не втратив надії, що його друзі з Рамплуру живі.

Після нападу люті вже не було сили тренуватися. Він стався раптово, тому йому довелося втекти до свого намету, залишивши усіх.

Деякий час Альбрехт лежав дивлячись у простір, а потім сів діставши з-за пазухи підвішений на мотузці перстень з рубіном. За цим усім у нього не було часу дізнатися щось за батька.

Ззовні почулися швидкі кроки та хтось ривком відкинув полог намету. Альбрехт здригнувся скинувши руку на ніби для захисту. Але побачивши, що це Рада, опустив її, важко дихаючи.

- Ти що тут робив?! – дівчина обвела його здивованим поглядом, а потім раптом втупилась в його руку. – О-о-у! Чого б це раптом?!

Альбрехт опустив погляд на свою руку і жахнувся. Вона до ліктя була вкрита золотою  лускою. Нігті на деяких пальцях видовжилися, ставши схожі на гості кігті. Серце стало битися хутчіше. Хлопець швидко себе обмацав нормальною рукою.

- Ти також бачиш це жовте світло? – в паніці спитав він.

- Якщо ти про око, то так. Воно золоте та випромінює світло. – Рада обійшла імпровізоване ліжко, та сіла поруч. – Що сталося? Що спричинило трансформацію?

- Я не знаю. – Альбрехт дивився на неї наче загнаний звір. – У мене таке відчуття наче щось сталося. Мене раптом охопив страх. Але я думав про батька, а потім ти зайшла…

- Зрозуміло. – Рада не знала, що сказати в цій ситуації. Але в такому стані йому виходити було неможна. Хоча деякі вважали їх фантастичним створінням вони повинні були залишатися  людьми. – Дихай глибоко. – дівчина взяла його за вільну руку. – Ми це зараз припинемо.

Альбрехт намагався дихати.

- А в тебе такого не було?

- Я завжди приймала свою силу. А ти постійно з нею боровся. – Рада погладила пальцем по тильній стороні його долоні. – Заспокійся. Все добре. Немає причин хвилюватися. Хочеш я покличу Ліана? Він знає всіх мертвих. Він скаже хто твій батько.

- Ти покличеш бога смерті? –  спитав Альбрехт, вирівнюючи дихання.

- Я покличу її янгола. Саму смерть мені чогось бачити не хочеться. – відповіла Рада. На мить дівчина замислилася, як вона це зробить. Але заради друга щось точно вигадає.

Альбрехт похитав головою.

- Поки не треба. Це не горить. Хоча дивно, що це раніше не спало мені на думку.

Знов опустивши погляд на руку він помітив, що луска з кігтями зникли, але жовте світло все ще лишилося.

- Спробуй прийняти те ким ти є. Ким ми є. – зітхнула дівчина, збираючись вставати. – Тобі треба чимось закрити око. А то налякаєш когось.

Альбрехт піддався уперед, зупинивши її.

- А як це було в тебе? Коли ти зрозуміла ким є насправді?

Рада знов сіла, обпершись долонями на простирадло. Відкинувши голову, дівчина прикусила губу.

- Останнім часом я бачила сни. Ми там були разом. Мені навіть здавалося, що я знаю тебе довгі роки. В тебе була така прикольна зачіска з дредами та вибритими скронями... Ці сни я бачила й раніше. Ще у своєму часі. Пізніше до мене прийшло розуміння. – дівчина замовкла покусуючи губу. – Так от, це не зовсім сни. Це наше минуле життя.

- Звідки ти це дізналась?

- Я запитала Радар.