Глава 25. Куря'н

Повертатися у міський будинок у Кур’яні було дуже небезпечно. Всередині панував безлад. Андрашу вистачило небагато часу, щоб дізнатися, що всі слуги звільнилися. Точніше їх звільнили.

Стеження за будинком також не виявили. Видно стражі припустили, що сюди вони вже точно не повернуться.

Перевіривши прилеглу територію, Андраш з Альбрехтом повернулися у будинок. Рада до того часу разом з Делією, юною чарівницею, яку вони знайшли в одному з сіл Лакретії, почали готували вечерю. Дівчина була налякана та ховалася у льоху, коли її будинок почали палити. Воган тоді з Іулією витягли її з полум’я.

Станка сиділа за столом у кухні, зминаючи у руці серветку. Вона не вміла нічого робити руками. І до цього її це влаштовувало.

Піччю вони вирішили не користуватися, щоб хтось не побачив, як з димоходу йде дим. Рада досить швидко нагріла магією воду, поки Делія діставала з діжки квашену капусту та ходила у погріб за м’ясом.

Станка у їх компанії відчувала себе незатишно. Рада зовсім не виглядала, як маркіза. У неї були грубіші руки, та й поводилася вона, як сільська дівчина. А ось її дядько, друг… був викопаний герцог. Навіть під шаром дорожньої пилюки цього було не приховати. 

Станка не могла розібрати хто вони один одному. Якщо Рада дочка Мерліна, а Мерлін старший брат Альбрехта… Дівчина навіть припускала, що вони коханці, бо вона не вірила, що чоловік та жінка можуть дружити.

Від дверей почулися кроки.

- Леді Рада, все готово. Ми перевірили територію.

Станка здригнулась, почувши голос Вогана. Кинувши серветку, вона швидко підсунула до себе дощечку де лежала морква.

- Дякую. – подарувала йому усмішку Рада. – Проходь, сідай. Через п’ятнадцять хвилин вечеря буде готова.

Побачивши це Станка підібгала губи. Їй не подобалося ставлення Вогана до Ради. Дівчина ревнувала. Її стримувало лиш те, що Альбрехт розгнівається, якщо хтось зачепить його Раду. А сваритися з «Гармонією» було небезпечно зі слів їх інформатора.

Скинувши фартух, Рада вийшла в їдальню де вже сидів Альбрехт. Кімнату освітлювали лише декілька підсвічників на столі. Вікна були завішані, щоб ніхто не побачив, що у будинку хтось є.

- Вечеря майже готова. – підійшовши ззаду, вона обійняла його за плечі, поставивши підборіддя на маківку.

- Що ж ми без вас робили? – усміхнувшись, хлопець повернув голову, змушуючи дівчини відступити у бік.

Сівши на стілець поряд, Рада подивилася на друга.

- Тобі більше треба відпочивати. Даремно ти відмовився поїхати у ліс химородників.

- Не переживай. –  м’яко відповів хлопець, накривши її долоню своєю. – Я п’ю настоянку. Мені вже краще.

- У тебе декілька днів була температура. Ти не бережеш себе.

- Для цього у мене є ти. – хлопець взяв її долоню, піднісши к губам. Рада лиш закотила очі, але її шоки все ж таки покрив рум’янець. – Не переживай. – більш серйозно додав хлопець. – Я, як ніхто інший розуміюся на лікуванні.

Рада важко зітхнула, похитавши головою.

- Я втомилася…

На хвилину у їдальні залягла тиша. Альбрехт дивився, як час від часу вогонь на свічці підстрибує. Він також втомився та хотів повернутися додому. Зупиняло лиш те, що вони не могли залишити стільки людей тепер, коли імператору стало все відомо.

- Залишилося трошки. Андраш обіцяв зібрати своє військо. Будемо сподіватися на те, що люди підуть за ним. Навчені воїни для нас зараз на вагу золота.

Тільки вони заговорили за Андраша, як він з’явився у вітальні.

- Сер, можна з вами поговорити? – чоловік помітив Раду. – Якщо можна віч-на-віч.

Рада знизала плечима, та пішла до дверей кухні.

Коли за нею зачинилися двері, Андраш помітно напружився. Це не приховувала й напівтемрява.

- Я знаю, що ви можете за допомого магії шукати людей. – Альбрехт кивнув, не розуміючи що хоче Андраш. Той продовжив. – Мені треба знайти одну жінку.

- Вона чарівниця?

- Ні, але я хотів дізнатися що з нею зараз. – сівши на стілець, Андраш розповів свою історію.

Альбрехт не перебиваючи слухав. Він намагався не показати свого розчарування в ньому.

- Я знаю, що погано вчинив. Я не сподіваюся, що вона мене пробачить.

- Добре. – через час мовив Альбрехт. – Я щось придумаю. У вас випадково немає її зображень? – Андраш похитав головою. – Погано… Зможете описати її? Тоді наш сновидець міг би знайти її по снам. Ви намагалися її шукати самостійно.

Плечі Андраша похилилися.

- Так. Але недостатньо добре…

Альбрехт кивнув, прокручуючи в голові усі варіанти. Богдана було важко вмовити проникнути у сон незнайомої людини. Він кожен раз нагадував, що якщо та людина раптом мертва, то й він не зможе повернутися у своє тіло. Тому Альбрехт й не намагався шукати Кірта. Його гнітила лиш одна думка про те, що друг міг загинути на цій війні.

«Де ж він тепер? Проти кого воює? Проти Роену? Чи відбирає життя у своїх?» - останню думку Альбрехт відкинув. Кірт був не з тих, хто поверне зброю проти свого народу. Він не вважав чарівників чистим злом, хоча казав, що їх краще оминати десятою дорогою».