24.2

Алексис

Після того, як вдалося вбити карателів солдати вже не стали проблемою. Деяким, пізніше, Алексис змогла виправити пам’ять, тих хто чинив опір брали у полон. Їх всього після битви залишилося два десятка.

Алексис виконала своє завдання тут і коли випала можливість вирішила злітати додому. Зараз її мати була у таборі для біженців, а батько проводив більшість часу у фортеці химородників. Звідти він літав на свої завдання. З ним вона спілкувалася лише листами.

За справами дівчина не встигла вилетіти коли ще було сонце.  Темрява її застала через двадцять хвилин після вильоту. Розсердившись на себе, дівчина спустилася на землю. Поряд було невелике село, одного разу вона тут билася з солдатами князя, який підтримував імператора. Тоді вийшло їх швидко залякати та звернути на свій бік. Більшість з них були роксанцями та не захотіли проливати кров своїх же. Алексис поважала їх рішення.

Дівчина йшла невеликою стежкою, що пролягала біля поля. З іншого був ряд дерев. Плече відтягувала сумка з їжею. Можна була зачарувати її знов магією, щоб вона перед нею летіла, але це марна трата сил. Останні дні вона була на нервах і зараз мала б бути пильною. Але навіть не спромоглася поставити щит. Хоча від цього він її точно б не захистив.

Алексис скрикнула коли їй на голову опустилося щось темне та смердюче.

«Мішок! Їй на голову накинули мішок!» - першою думкою після цього було летіти, тікати. Але в темряві вона погано бачила. А в неї недостатньо магії, щоб покладатися на магічний зір.

Дівчина сіпнулася, лягнувши нападника чоботом з металевими підборами. Почувся крик та тиха лайка. Зірвавши з голови мішок, Алексіс крутнулась та заїхала тому кулаком у щелепу, а потім в пах. Тільки потім вона подивилася хто перед нею. Нападником виявився доволі високий хлопець, вище за неї на півтори голови. Худий, але жилястий в обдертій сорочці на якій засохли краплі крові. Волосся в нього було скуйовджене, на щелепі наливався синець.

- Ти что дура?! – продовжував пищати він ледве розігнувшись.

Почувши каталінський акцент Алексис хотіла вмазати йому ще раз.  Те що він розмовляв імперською не грало ролі. Кров вдарила у скроні. Схопивши того за голову, дівчина вп’ялася в його очі кольору липового меду. Хлопець сіпнувся і Алексис притиснула великі пальці йому до вилиць, змушуючи стояти рівно.

Бурштинові очі були повні паніки. Алексис крок за кроком зламувала його слабкий ментальний захист. Нарешті вона змогла увірватися в його пам’ять. Хлопець скрикнув, але миттєво зібрався і вдарив її по ногах. В його чоботах не було металевої підошви, але все одно було боляче.

Алексис була вимушена розірвати зв’язок, у цей час незнайомець знов побудував ментальні щити. Тоді Алексис зрозуміла, що свою пам’ять він тепер буде добре охороняти.

- Хто ти такий і що тут робиш?! – відскочивши у бік коли він пішов на неї, кинула дівчина.

- Ведьма! – це не було продиктоване страхом, лише констатація факту.

Вони зійшли зі стежки у вкритою багнюкою траву,  зав’язалася бійка. Дівчина била його щоразу коли в неї була така можливість. Хлопець не барився з відповіддю. Незнайомка його жахала, тим, що могла відібрати його розум. Стати маріонеткою в руках чарівників не хотілося. Він вже пожалкував, що так необережно видав себе.

Деякий час вони гамселили один одного приминаючи своїми тілами траву. У більшості Алексис доводилося захищатися, бо хлопець не хотів зупинятися. Як для звичайної людини він мав велику силу. Шкода, що розтрачував на побиття дівчат. Дівчина подумала, що скоріш за все він втік з тих загонів, що вони перемогли учора. Недалеко від Бореполку у лісосмузі знайшли імперські обладунки та меч.

Вона впала на траву, випльовуючи кров з прокушеної шоки. Бруд набився під нігті та прилипнув до розпатланої коси. Поки він відволікся дівчина схопила грудку мокрої землі та жбурнула в нього.

Двобій продовжився і жодного разу він не дозволив скористатися чарівною паличкою. Це був не чоловік, справжній диявол. Алексис стогнала від думки, що в неї не залишалося сил. Але й нападник помітно ослаб. Його атаки вже не були такі стрімкі.

Після того, як знов опинилася на землі, вона вже не змогла звестися на ноги. Піт стікав по чолу, руки тремтіли. Алексис намагалася перевести дихання, але чимдуж їй здавалося, що горло хтось стиснув залізними лещатами. Було холодно й страшно, як ніколи.

Дівчина стояла на колінах у багнюці, ледве тримаючи рівновагу. Волосся прилипло до чола, просякнуте потом. Дівчина глибоко задихала, від чого легені наче опалило полум’ям.

- Я… я здаюся. – прохрипіла вона, та стала завалюватися вперед, встигнувши виставити руки. Але й на них вона довго не втрималася. Багнюка розлетілася у всі боки, коли тіло дівчини впало на вологу від дощу землю.

Було холодно. Морозець проходив по оголеним ділянкам шкіри спричиняючи нестерпний біль.

Це був кінець. Вона програла. Вперше у своєму житті. Чоловіку. Тепер він міг зробити з нею все що захоче.

Сльоза скотилася по щоці і впала на землю.

Хлопець сидів поруч на траві та переводив дихання. Його одяг був увесь подраний, а на тілі не залишилося жодного живого місця.

- Добряче ти мене відгамселила. Никогда б не подумал, что девушка может иметь таку велику силу. – пирхнув він. У його голосі було не приховане захоплення.