фото картини “Погляд в майбутнє”, художник Лєна Коламбет (Sense)

Ця історія трапилася зі мною на Чорному морі.

Мій давній знайомий М. разом зі своєю родиною запросив мене в гості одного серпневого дня. Щоліта вони проводили на дачі біля самого моря неподалік Одеси. Знаючи мою пристрасть до збирання мідій, він пообіцяв мені сюрприз. Звісно, я не змогла відмовитися.

М. захоплювався риболовлею, особливо любив ловити бичків, і мав невеликий надувний човен. Саме на ньому того ранку ми вирушили в море. Воно було трохи неспокійним, легкі хвилі швидко відносили нас від берега. На моє запитання, що саме ми шукаємо, М. лише усміхався й повторював:

— Побачиш. Це сюрприз.

Дорогою він розповідав, що колись на цьому узбережжі працював рибгосп, життя вирувало, а згодом усе поступово занепало, і берег віддали дачним кооперативам.

Невдовзі серед хвиль ми помітили темну пляму, що ставала дедалі більшою. Це і був той самий сюрприз — затонула баржа, яка пролежала під водою понад сорок років.

Чи вірите ви, що іноді наші уявні образи дивним чином матеріалізуються?

Тут я зроблю невеликий відступ.

За рік до цієї події я написала картину: підводний світ, затонуле судно вдалині та сонячне світло, що пробивається крізь товщу води. Працюючи над нею, я настільки занурилася у власну уяву, ніби сама плавала там, серед тиші й глибини. Не можу сказати, що свідомо мріяла опинитися в такому місці, але подумки вже давно була там.

М., задоволений тим, що ми нарешті знайшли давно загублену, точніше — давно затонулу баржу, простягнув мені сітку для улову, побажав удачі й заходився ловити рибу.

Я давно захоплювалася збиранням мідій, тому була добре споряджена: маска, трубка, рукавички. Стрибнувши у воду, я попливла до баржі.

Спершу мені захотілося її дослідити. У мені прокинувся дух першовідкривача. Страх перед невідомим ішов поруч із цікавістю, але цікавість перемогла.

Баржа була приблизно сорок метрів завдовжки й лежала, нахилившись набік. Добре проглядалися отвори колишніх ілюмінаторів. Усередині перегородки давно зруйнувалися від часу й корозії, зате майже вся поверхня була вкрита великими мідіями.

Це був справжній рай.

Мідій було так багато, що я швидко наповнила сітку. Та цього мені здалося замало. Висипавши здобич у човен, я знову повернулася до баржі.

Хвилі ставали вищими, а вода — каламутнішою через мул, який підіймався з дна. Але мене це не зупиняло. Я знову й знову пірнала, занурюючись дедалі глибше й уважно досліджуючи затонуле судно. Сітку залишила на рубці ближче до поверхні, щоб руки були вільні.

Коли я дивилася з глибини вгору, сонячне світло, що проникало крізь воду, виглядало точнісінько так, як я колись намалювала на своїй картині.

Це було неймовірне відчуття.

Коли я почала мерзнути й відчула легку нудоту, вирішила, що час повертатися. Підхопила важку сітку, наповнену мідіями, і попливла під водою до човна.

Я була щаслива. Здавалося, що перемогла власний страх перед невідомим і здобула чудовий улов.

І саме тоді все змінилося.

Краєм ока ліворуч я помітила величезну темну тінь.

Вона рухалася поруч зі мною. Чи назустріч мені — я не могла зрозуміти.

За одну мить у голові промайнула думка: ще секунду тому біля баржі нікого не було. Абсолютно нікого.

Тінь наближалася.

Страх накрив мене повністю.

Я розуміла, що потрібно лише повернути голову й подивитися. Але тіло ніби перестало мене слухатися. На якусь мить я завмерла. Час раптом сповільнився.

І лише коли свідомість ніби повернулася на своє місце, я нарешті наважилася озирнутися.

За пів метра від мене плавала величезна медуза рожево-фіолетового кольору з довгими хвилястими щупальцями.

Я знала, що вона може залишити болючі опіки, тому, не вагаючись, попливла до човна.

Але важка сітка з мідіями гальмувала мене, до того ж давалася взнаки втома.

Нарешті я видерлася до човна й тільки тоді по-справжньому видихнула.

Я була безмежно рада, що ми вже пливемо до берега.

Того дня я нікому не розповіла про свій страх.

На березі ми із задоволенням готували мідії та свіжу рибу, насолоджувалися вином, літом і самим життям.

І все ж мені досі цікаво:

чи була в тієї медузи до мене така сама цікавість, як у мене — до затонулої баржі?

Згодом мені ще пощастило пірнати до іншого затонулого судна — біля берегів острова Крит у Греції.

Але це вже зовсім інша історія.