Міцелій

Космічний корабель Star Voyager отримав дуже слабкий сигнал з екзопланети Проксима Центавра b. Це не було помилкою, не було випадковістю, радіосигнал повторювався знову і знову. Зазвичай джерелами радіохвиль стають пульсари, ядерні реакції на якихось зірках або гамма-сплески, вибухи, які мають природне походження. Однак за своїм характером саме цей ледь помітний радіосигнал виходив, ніби від радіотелескопа або від якогось апарату, який використовує радіозв’язок. Все це виглядало підозріло. На кораблі, маршрут якого саме проходив через сузір’я Центавра, вирішили відправити дослідницьку експедицію на поверхню загадкової екзопланети.

Це невелике блідо-блакитне небесне тіло обертається навколо червоного карлика Проксима Центавра. Щоб перебувати біля потрійної зіркової системи Альфа Центавра, кораблю довелося подолати понад сорок трильйонів кілометрів, що дорівнює чотирьом світловим рокам. Звісно, це було великим кроком, яке зробило людство у міжпланетних подорожах.

Незважаючи на те, що Проксима Центавра є найближчою до Сонця зіркою, відстань між ними – космічна прірва. Втім, починаючи з ХХVI століття, люди таки опанували технологію переміщення космічних апаратів зі світловою швидкістю. Корабель поміщався у спеціальну захисну сферу Тайсона і робив стрибок, про який письменники-фантасти могли лише мріяти у спокійному ХХ столітті. Тайсон – це експериментатор, інженер та астрофізик в одній особі, який здійснив технологічну революцію в переміщенні в просторі ще у ХХІІІ столітті, що сильно вплинуло на престиж усієї цивілізації. За це його іноді називали жартівливо новим містером Всесвіт. Завдяки цьому ноу-хау судно здатне за один світловий рік подолати понад дев’ять трильйонів чотириста шістдесят один мільярд кілометрів. Star Voyager вийшов на орбіту блакитної екзопланети. Вона була трохи схожа на Землю, оскільки на її поверхні вирували океани та моря. Від материнського судна відокремився невеликий апарат у вигляді корабля-капсули, і віднісся вглиб планети, залишаючи за собою вогняний шлейф. Четверо членів екіпажу – Брікс, Джонсон, Шеллі та капітан Кроулі полетіли до місця отримання сигналу.

– Гей, Брікс, – з майже глузливою посмішкою звернувся Джонсон, – давно хотів тебе спитати. Ти віриш у Бога? Ну, хоча б у якогось.

Брікс – мікробіолог невисокого зросту, років тридцяти п’яти. Він акуратно потягнув за свої чорні вуса і поблажливо глянув на Джонсона.

– Якщо в бога я й вірю, то в бога Спінози. Люблю іноді читати філософів.

– А я ось давно не відкривав розумних книжок. Хто цей твій бог?

Джонсон почухав свій великий ніс, який виступав у нього, немов у неандертальця.

– Ну, якщо хочеш дізнатися мою думку, я б сказав так. Мій бог – це абсолютна істота, яка живе в усьому, передусім, у природі. Для Спінози бог та природа – одне ціле. Все, що існує у світі та підпорядковане законам природи, походить із божественної субстанції. Думаю, голландський філософ мав рацію, чорт його забирай.

Джонсон знову посміхнувся.

– Цікава в тебе філософія, Брікс. Виходить, що бог – не антропоморфна надособистість, а частина всього того неподобства, що відбувається у нас на Землі, та й не тільки на Землі? Виходить, щось на зразок пантеїзму?

Корабель трохи струснуло.

Брікс повернувся до Джонсона.

– Так цілком вірно. Це і є пантеїзм. Я вважаю, що всесвіт і все, що в ньому є, – це частина тіла бога, частина його сутності.

– Але ж виходить, що якщо ми зустрінемо на цій планеті якусь погань, – втрутився Шеллі, – то це теж буде частиною божественної субстанції, чи не так?

– Виходить, так, – задумливо підсумував Брікс.

– А я в жодного бога не вірю. Я вірю тільки в власні сили, – Джонсон трохи зам’явся, – вірю також і в те, що вся наша експедиція накриється мідним тазом і ніякий бог нам не допоможе.

Корабель почав сильно трясти.

– Гей, розумники, достатньо там тріпатися, – крикнув капітан Кроулі низьким голосом, – ми вже майже прибули. Приготуйтеся.

Капітан Кроулі був міцної статури. Його густі темні брови доповнювали мужні суворі риси обличчя; серед короткого чорного волосся вже з’явилася перша сивина, хоча йому було не більше сорока трьох років. Він вдивлявся в білі костюми своїх астронавтів. Він за них відповідав. Він зробить усе, щоб експедиція пройшла успішно.

М’який спуск на поверхню планети не вийшов.

Космічний апарат буквально впав з небес і мало не розбився. Машина майже повисла на деревах, густі гілки яких охопили оболонку з усіх боків. Дверцята клацнули і відчинилися. Четверо – один за одним висипалися з люка і потрапили в кольорові зарості.

– Чорт забирай, звідки тут тропічні ліси! – вигукнув Джонсон. Він також плюхнувся в кущі.

– Можливо, вони стійкі до радіації, – невпевнено сказав Шеллі, ніби намагаючись взяти свої слова назад.

– Джентльмени, – урочисто звернувся до решти капітан Кроулі, – ми на місці. Ця планета, схоже, має свої сюрпризи.

Шеллі задумливо окинув поглядом високі папороті, які немов накидав на своєму полотні художник-імпресіоніст.

– Сюрпризи нас точно чекають, капітан, – сказав він, – хотілося б думати, що я помиляюся.

Зелені ландшафти розкинулися на довгі кілометри. Тропічний теплий вітер обдував костюми астронавтів, ніби намагаючись проникнути всередину і висмоктати звідти всю кров, душу і життя та їхні тіла перетворити на пил. Вічний пил. Вітер, ніби будував свої плани, і вже вирішив, як складуться долі всіх членів екіпажу.