Розділ 24

Коли Островський запропонував підвезти мене до офісу «Без шор», я навіть не думала відмовлятися. На носі іспити, я не зможу брати багато змін у клубі, тож кожна зараз гривня важлива. Так-то я відмовилася б звісно, мені й так вистачає Еда в моєму житті. В університеті весь час чую його голос із задніх рядів парт, у редакції сидить за півметра від мене. Залишилося лише, щоб Його величність приперлася до мене додому й набридала там.

До машини ми йшли мовчки. Ед увесь час крутив у руці ключі з брелоком, а я просто вчепилася в лямку сумки. Ми не поспішали, часу до роботи ще залишалося багато. Звісно, ми могли б приєднатися до нашої групи, але настрою після побаченого в ректораті вже геть не було. 

— Звідки ти дізнався про це? — запитала в Еда, коли ми сіли в його авто. Сьогодні тут приємно пахло ваніллю, але хлопець одразу ж опустив дах, і цей класний аромат вивітрився.

— Випадково підслухав розмову двох знайомих на вечірці, коли писав тобі, а ти мені не відповіла, пам’ятаєш? Одна старшокурсниця хвалилася, що Гончаренко допомагає з хорошими посадами для студенток. Із натяків було ясно, що він це робить не за просто так. Але, я гадаю, що це ще не найгірше, в чому він замішаний.

Чесно кажучи, я трішечки шкодувала, що проігнорувала те повідомлення, але ж Островський міг і написати про все одразу й чесно, а не вимагати, щоби я приїхала на ту його дурнувату вечірку. Про що я мала подумати, знаючи Еда та його ставлення до мене, крім як про якусь дурню?

— Наступного разу говори усе як є. Звідки мені було знати, що ти не збираєшся мене знову підставити?

Островський пирхнув і почав виїжджати з парковання.

— Я не був впевнений, що тобі можна довіряти. Хотів пересвідчитися, що ти справді зацікавлена в тому, щоб вивести нашого любого проректора на чисту воду.

— І що ж таке важливе змусило тебе довіритися мені? 

— Були причини, — ухильно відповів хлопець. 

Я не стала допитуватися, що ж то за такі важливі причини змусили його довіряти мені. Цілком можливо, що він просто все це вигадав, та й не настільки це було важливо зараз.

— То як ми його викриємо? — у мене вже було з десяток варіантів у голові, втім, я хотіла спочатку почути Еда. — Як знайдемо докази? 

— Я думаю над цим уже дуже давно. Треба спочатку знайти інформацію про ту дівчину й спробувати поговорити з нею, а далі вирішимо.

— Я можу піти до Гончаренка й…

— Ні! — Островський увірвав мою пропозицію. Сердито зиркнув з-під насуплених брів, мало не спопеляючи злющими очима. Та ба, який! Владний, бляха, бос!

— Знаєш, після цієї реакції мені ще більше хочеться зробити це тобі на зло.

— Ми не знаємо, що він за людина. Не знаємо, на що здатен. Якщо щось піде не так… найкраще, що може статися — нас випруть з універу за один семестр до випуску. Про найгірше я навіть думати не хочу. Він може бути садистом, Ді. Може тебе скривдити. 

Про таке я не думала, якщо чесно. Але зізнаватися в цьому не збиралася.

— Треба бути обережними, — додав Ед, — якщо тобі звісно ж ще потрібен диплом.

Я не могла не погодитися. Заради диплому я гарувала, наче проклята. Буде дуже тупо, якщо через одну помилку мене справді витурять.

— Потрібен.

Деякий час ми їхали мовчки. Я вигадувала сотні різних планів, як нам підібратися до проректора, але чомусь все здавалося не тим, що нам підійшло б. Мабуть, Ед таки має рацію — треба все робити поступово, маленькими кроками.

У «Без шор» ми приїхали раніше. Прийшли в редакцію разом, і це особисто для мене чомусь було так дивно. Я і Ед. Разом. Без сварок і перепалок. Цей день треба обвести в календарі червоним маркером і позначити як особливо дивний.

Ми навіть не встигли дійти до нашого кабінету, коли дорогою нас перестрів Данило Данилович. Він здавався дуже задуманим і серйозним, та воно й не дивно — на носі зйомки дуже важливого сюжету про корупцію. Я б і сама ходила, наче мене муха укусила.

— Ви мені й потрібні, — чоловік зупинив жестом. Глянув спершу на мене, затим на Островського, глибоко вдихнув. — Я обіцяв своєму другу, що знайду його утікачку-наречену. І, гадаю, майже вийшов на її слід, але у мене зовсім немає часу кататися туди-сюди за місто через усю столицю. Тож вам завдання — поїхати за одною адресою — це має бути ресторан — і перевірити, чи ця дівчина справді там працює. 

Впевнена, у мене навіть очі загорілися. Це так цікаво, що страшне! 

— Куди треба їхати? — задоволена, наче вірне щеня, запитала я. 

— Адресу скину в повідомленні, — Данило рушив у бік свого кабінету, ми — за ним. — Ви маєте прийти туди й зробити замовлення. Витрати я покрию, але попрошу занадто не розкошувати — я поки ще не мільярдер. Дівчину звати Марта, і вона швидше за все працює адміністратором. Фото вам надішлю теж. Важливо не викликати підозр і ні в якому разі не говорити, що ви від мене, — Панченко вже дістався свого робочого місця, сів. — Запитання є?

Ми заперечно похитали головами.

— Тоді я не розумію, чому ви ще досі тут. 

Довелося поспіхом покидати кабінет, щоб не мати дурнуватий вигляд.