Розділ 23

Островський обіймав мене.

Островський. Обіймав. Мене.

МЕНЕ.

Я перебувала в такому шоці, що навіть не знала, як на це реагувати. Відштовхнути його? Дати штурхана в плече? Чи одразу між ніг? Або ж розслабитися та отримувати задоволення… 

Агов! Яке ще в біса задоволення, Коваленко? Думай головою, а не чим ти там думаєш! 

На щастя, це страшенне неподобство під назвою обійми перервав владний чоловічий голос:

— Шановні, це університет — престижний заклад освіти, а не будинок розпусти. Геть звідси!

Островський нарешті відпустив мене й навіть відступив із соромливо опущеною головою. Пробурмотів вибачення, рукою зачісуючи волосся, яке одразу ж впало назад на чоло. Я тим часом витріщалася на чоловіка, що стояв за десять метрів від нас. Доволі високий, статний, з чорним із легкою сивиною волоссям, в темно-сірому костюмі й грізний на вид проректор Гончаренко викликав єдине бажання — змитися звідси якомога скоріше. Я витримала його похмурий погляд рівно одну секунду, а тоді зіскочила з підвіконня, вхопила свою сумку й розвернулася, щоб втекти. Але не очікувала, що Островський не відставатиме — вхопить мою долоню й хвацько переплете наші пальці. 

Звісно ж, я спробувала звільнитися, але хлопець лише міцніше стиснув мою руку.

— Не викликай підозр, Ді, — прошипів він мені на вухо.

Я нічого не розуміла. Чому ми вартували біля кабінету Гончаренка? Чому звідти вийшла явно заплакана дівчина й звідки Ед про це все дізнався?  Попри всі ці запитання я  вирішила все-таки довіритися Островському.

Однак щойно ми опинилися за рогом, я таки вирвала свою долоню з його клешні. Зупинилася перед Його Величністю, склавши руки на грудях, поглядом обіцяючи прикінчити, якщо щось буде не по-моєму.

— І що це в біса було, Островський? — у мене самої мало мурашки шкірою не побігли від свого владного голосу. Втім, Ед лише загадково посміхався, дивлячись на мене своїм коронним поглядом зверху вниз.

— Що саме?

— Усе! Оці недолугі обіймашки, тримання за руку. Для чого вони?

Звісно, треба було запитати спочатку важливіші речі, які стосувалися Гончаренка, але мене ж так обурили доторки Еда, що я не могла змовчати про них. Одногрупник скопіював мою позу. Повільно, наче знущаючись. Тихо зітхнув, зверхньо дивлячись на мене своїми клятими бурштиновими очима.

— Щоб Гончаренко нічого не запідозрив, Ді. Ти взагалі усвідомлюєш, що в тому кабінеті відбувалося щось погане, чи ти настільки зациклена на собі…

От же ж придурок!

— Я не зациклена на собі, Островський! — штовхнула пальцем йому в груди. Доволі пружні груди, хотілося б додати. — Я не хочу, щоб хтось побачив нас разом.

— Точно, — на обличчі Еда з’явилася кривенька посмішка, — боїшся, що Удовицький дізнається й прийме це за зраду. Йому добренько підгоряє, коли ми з тобою навіть поряд стоїмо, чи не так?

Згадка Женьки неприємно вколола, але разом із тим у мене з’явилося достойне виправдання.

— Я не зрадниця, а Женя справді ревнивий. Не бачу в цьому нічого жахливого. Та й взагалі — з чого ти вирішив, що можеш просто мене обіймати, бо тобі так захотілося?

— Тобто краще було б, якби Гончаренко зрозумів, що ми нишпорили біля його кабінету?

Я підтиснула губи. У мене не було аргументів проти його слів, але й просто так дозволити взяти верх Островському я не могла.

— Можна було б принаймні попередити, чи домовитися зі мною заздалегідь. Я взагалі-то злякалася!

І знову цей його погляд. Довгий, проникливий. І чомусь такий важкий, що навіть дихати стало складніше.

— Справді? У мене склалося враження, що тобі сподобалося.

Мої очі опустилися на губи Островського. Лише на одну коротесеньку мить. Соту секунди. Погляд зісковзнув униз й одразу повернувся до очей хлопця. Але він усе помітив. Я бачила це по тому, як змінився вираз його обличчя — став задоволеним, наче купався у самолюбстві. І я усвідомила, що чим більшого значення я надаю подіям, які щойно сталися, тим більше це приносить задоволення Еду. Та щоб йому добро було! Наче вперше з ним борешся, Ді!

— Отже, — я нарешті взяла себе в руки й стишила голос, хоча в коридорі й так нікого не було. — Думаєш, він її домагався?

— Впевнений, — твердо відповів Островський. — Залишилося тільки якось це довести.