Розділ 22

Вдавати, що моє життя просто прекрасне, виявилося не важко. Так складалося, що останні два тижні навчання мій недодруг Женя Удовицький майже не приходив до універа. А коли й був, то, на диво, Островський або десь губився, або просто прогулював пари. 

Чи залишилися наші стосунки зі старостою такими, як були до вихідних на морі? Ні. У мене достатньо гордості, щоб отак принижуватися перед ним. Я, на відміну від Удовицького, мала сміливість говорити все в обличчя. Коли він нарешті з’явився в універі, я сказала хлопцеві все, що про нього думаю. А думала я багато. І дійшла висновку, що Женя так вчинив зі мною через те, що я за тиждень до тих клятих вихідних ляпнула перед усіма, нібито між нами суто ділові стосунки. А він, закінчений мудак, вирішив, що треба довести собі й усім зворотнє. 

Тож я сказала старості, що він кретин і що ніякої дружби після такого не може бути. Мені було гидко й неприємно дивитися на те, як Женька просто знизує плечем, наче йому пофігу.

Втім, не дивлячись на весь цей треш, я не зронила жодної сльози і тому пишалася собою.

В останній день навчального року нас відпустили з пари, й ми всією групою збиралися піти в парк, щоб відсвяткувати цю визначну подію. Адже в останньому семестрі магістратури в нас більше не буде занять, лише практика й дипломні роботи. Мені якось навіть було трохи сумно через це все. Ми більше не сидітимемо на парах, не сміятимемося з жартів нашого улюбленого завкафа, не засинатимемо на нудній лекції з медіаграмотності. Оця остання прогулянка особисто для мене — прощання з частинкою життя, яка принесла стільки класних спогадів. Так, були й погані моменти. Такі, як от Островський та інші йому подібні персонажі, але їм не вдалося зіпсувати абсолютно усе, тільки злегка нашкодити й зробити деякі спогади неприємними. 

Так, у нас попереду ще іспити, але це вже зовсім не те. Та і буде їх не так вже й багато.

Саме тому я й чекала цю зустріч та хотіла на неї піти. З радістю, з нетерпінням. 

Та клятий мажор зі своїм впертим характером, холодним поглядом і виглядом Джеймса Бонда все зіпсував. 

Островський просто з'явився нізвідки, коли ми стояли в холі універу, чекаючи на решту групи, вхопив мене за руку й тихо, щоб не почули інші, заговорив:

— Я маю тобі дещо показати. Зараз. 

Дивився на мене так серйозно, наче там десь на території кампусу захований труп. Я навіть трохи заклякла від несподіванки. 

— Що таке? — оговтавшись, вивільнила свою руку з чіпкиї лап. Говорила досить голосно, що Ед навіть іще дужче нахмурився й зиркнув за мою спину. — У тебе такий вигляд, наче…

— Ді, — перебив мене. — Ти можеш хоч раз довіритися мені? Я не буду про це тут говорити, ясно?

Ще ніколи Ед не був таким серйозним, як цього разу. Навіть задумалася, що ж такого важливого сталося, раз він прийшов до мене. Я невпевнено оглянулася на одногрупників — ніхто не звертав на нас уваги. Але я все ще сумнівалася. Два тижні Островський дуже вдало ігнорував мене, а тут, наче грім з ясного неба…

— Це якась підстава?

Едді втрачав терпіння. Дратувався. Ну хоч десь мені вдалося його побісити.

— Скажи чесно, Ді, я хоч раз тебе підставляв по-серйозному? 

— Так! Сотні разів!

— Підколи й суперечки на тему навчання не рахуються. Я маю право на свою власну думку і маю право її відстоювати, — він поглянув на свій мажорський дорогий годинник, лайнувся собі під ніс, безцеремонно вхопив мене за зап'ястя й потягнув до сходів. 

Не знаю, чому я піддалася, та я зробила це. І ні, це не через те, що Островський тримав мене за руку. Здався він мені! Просто, ймовірно, цікавість взяла гору, ось і все.

Ми швидко вийшли на другий поверх і звернули в бік ректорату. Я звільнила свою руку, бо терпіти доторки Островського вже не було сил. Йшла з ним нога в ногу, хоч з його довгими лапами та мамонтячими кроками це було нелегко.

— Отже, хочеш сказати, що отой пакетик з білим порошком в моїй сумці — то не твоїх рук справа? — я пішла ва-банк. Зрештою, навіть якщо  він хотів би мене підставити, то в нього нічого не вийде, бо ту речовину я з переляку викинула одразу ж, як знайшла.

Ед на ходу поглянув на мене, здивовано звівши брови:

— Уявлення не маю про що ти.

Ну звісно! Зізнався б він отак просто.

Як я й гадала, ми йшли в ректорат. Зупинилися неподалік кабінету одного з проректорів, біля вікна. Тут було пусто, лише легенький вітерець гуляв довгим коридором.

— Що ти тут робимо? — я роззирнулася. 

— Стоїмо і чекаємо. Мовчки. 

Ед глянув на годинник, зиркнув у бік дверей проректора, які знаходилися за моєю спиною. Я кинула сумку на підлогу й вискочила на підвіконня. Вмостилася зручно. Ед корчив із себе статую — стояв, склавши руки на грудях і не рухався.

Роздивлялася дизайн коридору: високу білу стелю, кути, обрамлені завитками, стіни, пофарбовані в ніжний жовтий колір, колони, які возвеличувалися біля виходів із ректорату. Нудно.

Вирішила завести розмову, бо мене останнім часом турбувало одне важливе запитання, але я ніяк не могла зрозуміти, накручую я себе чи все-таки то випадковість.