Розділ 20

Ед

Це були жахливі вихідні. Мало того, що я мав гівняний настрій, нічого не хотілося, крім як нескінченно скролити стрічку соцмереж, так мені ще й весь час траплялися фото Діани та Удовицького з їхнього відпочинку. Вони наче знущалися. Наче навмисне публікували ці щасливі на фоні моря світлини, які зрештою зібрали сотні лайків й захоплених та милих коментрарів. А я в упор не міг розгледіти в Удовицькому нічого милого. Лише суцільну гниль.

У понеділок на заняття прийшла лише Діана. Щаслива, з широченною посмішкою до самих вух. Дівчата розпитували її інтимні подробиці, але вона ніц їм не сказала, лише сміялася невимушено й задоволено. 

Мене розривало від цього всього. З одного боку я хотів, щоб Ді зняла рожеві окуляри й добренько роздивилася Удовицького. Бажано, під мікроспоком. Але з іншого… чи мав я моральне право пеершкоджати їхнім стосункам, якщо не збирався нічого пропонувати Діані натомість? Ні собі, ні людям, як то кажуть.

Може, я взагалі помилився щодо Удовицького, і він все-таки нормальний. У мене ж немає ніяких доказів. А гроші… мало звідки він їх взяв. Можливо, в нього є бабця-мільйонерка. Або ж Женьок підпрацьовує хлопцем за викликом. Кажуть, там непогані гроші крутяться, а наш староста цілком пристойний на вид, і в нього навіть фанатки є з молодших курсів.

Всю дорогу до «Без шор» мої думки крутилися навколо Ді й Удовицького. Я абсолютно точно не хотів, щоб вона була з ним. Хоча б тому, що цей ідіот навіть мізинця її не вартий. Не вартий, щоб вона торкалася до нього. Не вартий, щоб цілувала. Женька не заслуговує навіть на те, щоб просто стояти поруч із нею. Я відчуваю це всім своїм нутром. 

Залишилося лише знайти докази.

В редакцію я приїхав раніше й одразу прийшов до Данила поговорити. Він впустив мене, але був страшенно заклопотаний. Несміливо опустився в крісло навпроти чоловіка, потер долонями коліна, намагаючись не хвилюватися.

— Привіт, шефе, у мене до тебе є величезне прохання.

Панченко, як і завжди, загруз із головою в роботі, тож навіть не звів на мене свого погляду.

— Привіт, Еде. Через годину й сорок хвилин у мене потяг на Закарпаття, їду по справах, а в мене тут ще купа документів від бухгалтерії. Якщо тобі щось термінове, тоді запитай у Гліба, можливо, він зможе допомогти.

Гліб Злотченко завжди здавався мені відстороненим та холодним, Даня ж мав здатність завоювати будь-чию прихильність своїм приязним ставленням, харизмою й доброю вдачею. Та й знав я його завдяки батькам уже досить давно, ще з часів школи. 

Втім, не дивлячись на це все, не хотілося докучати зі своїми проханнями, коли в боса й так купа справ. 

— Гаразд, якось іншим разом, — підвівшись, уже хотів було йти, коли Даня все-таки відірвався від своїх документів та поглянув на мене.

— Щось серйозне?

— Просто хотів дещо дізнатися про одного типа.

— Хто він для тебе? 

— Одногрупник.

— Просто одногрупник і все?

Я очікував подібного запитання, але все одно не думав, що так складно буде на нього відповісти. Просто дивився на Панченка, наче ідіот, і не міг навіть розтулити рота. Даня не квапив, а терпеливо чекав на мою відповідь. І саме це змусило мене все-таки говорити:

— Він з Діаною… Вони… 

Варто було мені лише промовити її ім’я, як вираз обличчя чоловіка став м’якішим.

— Вони разом? — здогадався він. — А ти…

— А я просто хочу показати їй, що він не той, з ким варто зв’язуватися.

Дружня усмішка Дані додала трохи впевненості у собі. Знаю, він любив знаходити поганців і показувати їхні огидні вчинки світові. Саме на це я й робив ставку — що боса зацікавить ця історія. Але, вочевидь, не цього разу. 

— Я впевнений, що ти і сам чудово впораєшся, Еде. Ти ж журналіст, як-не-як. А я теж не всесильний, розірватися на всіх не можу.

Даня винувато розвів руками. Я трохи знічено кивнув.

— Дякую, що вислухав. Щасти у відрядженні.

— Дякую, — на вустах чоловіка з’явилася щира добра усмішка.

Я повернувся до свого робочого місця. Діани ще не було, але вона от-от мала прийти. Авжеж, я засмутився, що мені відмовили, але зла на свого боса не тримав — він і не був зобов’язаний мені допомагати. 

«Ти ж журналіст, як-не-як». Ця фраза повторювалася в голові раз за разом і, якщо чесно, зачепила найбільше. Так, я навчався на журналіста. І все мені давалося напрочуд легко. Але я ніколи не хотів цим займатися. Моя душа завжди належала іншому. Тому, на що в мене було табу.