Розділ 19

Діана

Це ж треба було так зганьбитися перед Женьою. Напилася, упала прямо йому під ноги, ледь не звернула нам обом шиї та ще й, здається, зламала собі руку. Принаймні пекучий біль у зап’ясті був таким нестерпним, неначе моя кінцівка скоро відвалиться. Навіть сльози на очах виступили. Хоча це радше через те, що я зіпсувала такий романтичний момент. А все через того Островського, вічно йому треба ошиватися десь поряд й нервувати мене, щоб я потім навіжено шукала, як забутися.

Після свого жахливого падіння я миттєво втекла від Женьки, бо не хотіла, щоб він бачив мої сльози.

Спустившись вниз, покульгала на кухню — взяти з морозилки лід і прикласти до руки. Та не встигла навіть відчинити дверцята, як почула з передпокою крик, наче когось збиралися вбити. Я навіть підскочила на місці, через що ще сильніше заболіла нога.

Швидко докульгала до сходів і… О, Господи!

У мене навіть в очах потемніло від картинки, що постала перед очима. Тут таки мало відбутися вбивство. Ед припирав до стіни Удовицького й кричав, що вб’є його. 

Мій п’яний мозок погано вловлював суть їхньої розмови. Єдине, що я усвідомлювала, — Островський сильніший за Женьку, тож рятувати треба саме старосту. Та й взагалі — чого б це мені вступатися за Едді.

— Островський… Відпусти його, придурку! Що ти робиш? — здоровою рукою я спробувала відтягнути хлопця, але він наче й не бачив мене.

— Чому вона плаче, Удовицький? — прорерів Ед.

— Вона… — хотів було відповісти староста, проте я таки влізла — силою змусила Островського дивитися на мене, повернувши обличчя.

— Я впала! — і собі закричала. — Перебрала з випивкою й підсковзнулася на другому поверсі. Вдарила руку й ногу. Якби не Женька, який мене притримав, то ще й голову розбила б. Відпусти його, недоумку, зараз же!

Ед, вочевидь, був тверезішим за нас, бо одразу ж відступив від Удовицького.

— Чувак, ти хворий! — тут уже Женька відчув себе героєм і підійшов до Островського, який, здавалося, міг вбити одним поглядом. Таким розсердженим я його ніколи не бачила, клянуся. Темні брови нахмурені, очі палають люттю, а на вилицях жовна пульсують. 

— Ти правда думав, що це я з нею зробив? — продовжував староста лізти до Еда. Збоку вже зібралися всі одногрупники, й дехто навіть готовий був розійняти цих злих бійцівських півнів.

Я не збиралася остаточно руйнувати цю прекрасну ніч. Навіть попри те, що мені хотілося вбити їх обох. Еда — за те, що вічно ліз не в свої справи, а Женьку — що поводився, наче в нього є зайві зуби, бо Островський явно сьогодні не з тієї ноги встав і може приголубити так, що зірочки навколо голови закружляють.

Розштовхавши хлопців плечима, стала між ними й поглянула спершу на одного потім на іншого. Їхні обличчя злегка хиталися перед моїми очима, наче на хвилях.

— Припиніть! — мені хотілося їм ще й стусанів надавати, але то вже здавалося занадто. — Наче діти малі. Розійшлися негайно, і щоб я більше не бачила вас поряд. 

Ед опустив погляд на мою поранену руку, ліктем якої я впиралася в його груди, кисть при цьому тримаючи біля себе. Він нахмурився іще більше, а тоді холодно промовив:

— Відвези її до травмпункту, Удовицький, це може бути щось серйозне.

Женю слова Островського роздратували ще сильніше. Він стиснув кулаки, сіпнувся, але одразу вперся грудьми в мою долоню. 

— Завезу, — процідив староста крізь зуби.

Ед відступив, а за мить взагалі зник за моєю спиною. За кілька секунд гупнули вхідні двері. 

Удовицький поглянув у мої очі, наче я зрадниця й холодним тоном, звинувачуючи саме мене, промовив:

— Він на тебе запав.

Як же мене це розсердило! А я-то тут до чого? Наче мені не начхати на козла Островського!

Не стала нічого відповідати. Розвернувшись, почовгала назад на кухню. Дістала з морозилки заморожені креветки в поліетиленовій упаковці, які хтось із наших дбайливо приберіг на сніданок, притулила до пошкодженої руки, яка вже навіть трохи опухла, й незграбно, айкаючи від болю, вилізла на високий стілець. Здоровою рукою підперла важку в усіх сенсах голову.

І що це за пред’яви такі взагалі? Ед, бачте, на мене запав, і тому Женя сердиться. Наче я в цьому винна! Та й взагалі… для Островського я занадто проста, його Придурська Величність тільки мене діймати вміє. А те, що він там щось про травмпункт казав, то лише показуха, щоб не здаватися таким жахливим покидьком.

Саме за такими думками мене й застав Женька.

— Вибач, Ді, — хлопець вперся чолом у моє плече. Тепер його голос був теплим і лагідним. — Просто він..  Ну, це ж Островський. Мені до нього, як до неба рачки. Я ревную.

Я пирхнула. 

— Ти в сто разів кращий за нього, — повернулася до Женьки, він звів на мене винуватий, зате з надією в блакитних очах, погляд. — Островський не вартий того, щоб про нього говорити.

— Згоден, — староста схилився й легенько поцілував мене, змушуючи усміхатися. Відсторонившись, продовжив: — Але в травмпункт ми таки поїдемо. Він правий, це може бути щось серйозне.