Розділ 19

Діана

Це ж треба було так зганьбитися перед Женьою. Напилася, упала прямо йому під ноги, ледь не звернула нам обом шиї та ще й, здається, зламала собі руку. Принаймні пекучий біль у зап’ясті був таким нестерпним, неначе моя кінцівка скоро відвалиться. Навіть сльози на очах виступили. Хоча це радше через те, що я зіпсувала такий романтичний момент. А все через того Островського, вічно йому треба ошиватися десь поряд й нервувати мене, щоб я потім навіжено шукала, як забутися.

Після свого жахливого падіння я миттєво втекла від Женьки, бо не хотіла, щоб він бачив мої сльози.

Спустившись вниз, покульгала на кухню — взяти з морозилки лід і прикласти до руки. Та не встигла навіть відчинити дверцята, як почула з передпокою крик, наче когось збиралися вбити. Я навіть підскочила на місці, через що ще сильніше заболіла нога.

Швидко докульгала до сходів і… О, Господи!

Від картинки, що постала перед очима, мені стало зле. Тут таки мало відбутися вбивство. Ед припирав до стіни Удовицького й кричав, що прикінчить його. 

Мій п’яний мозок погано вловлював суть їхньої розмови. Єдине, що я усвідомлювала, — Островський сильніший за Женьку, тож рятувати треба саме старосту. Та й взагалі — чого б це мені вступатися за Едді?

— Островський… Відпусти його, придурку! Що ти робиш? — здоровою рукою я спробувала відтягнути хлопця, але він наче й не бачив мене.

— Чому вона плаче, Удовицький? — прорерів Ед прямо в обличчя нашому старості.

— Вона… — хотів було відповісти Женя, проте я таки влізла — силою змусила Островського дивитися на мене, повернувши обличчя.

— Я впала! — і собі закричала. — Перебрала з випивкою й через це підсковзнулася на другому поверсі. Вдарила руку й ногу. Якби не Женька, який мене притримав, то ще й голову розбила б. Відпусти його, недоумку, зараз же!

Ед, вочевидь, був тверезішим за нас, бо одразу ж відступив від Удовицького.

— Чувак, ти хворий! — тут уже Женька відчув себе героєм і підійшов до Островського, який, здавалося, міг вбити одним поглядом. Таким розсердженим я його ніколи не бачила, клянуся. Темні брови нахмурені, очі палають люттю, а на вилицях жовна пульсують. 

— Ти правда думав, що це я з нею зробив? — продовжував староста лізти до Еда. Збоку вже зібралися всі одногрупники, й дехто навіть готовий був розійняти цих двох бійцівських півнів.

Я не збиралася остаточно руйнувати цю прекрасну ніч. Навіть попри те, що мені хотілося вбити їх обох. Еда — за те, що вічно ліз не в свої справи, а Женьку — що поводився, наче в нього є зайві зуби, бо Островський явно сьогодні не з тієї ноги встав і може приголубити так, що зірочки навколо голови закружляють.

Розштовхавши хлопців плечима, стала між ними й поглянула спершу на одного, потім на іншого. Їхні обличчя злегка хиталися перед моїми очима, наче на хвилях.

— Припиніть! — мені хотілося їм ще й стусанів надавати, але то вже здавалося занадто. — Наче діти малі. Розійшлися негайно, і щоб я більше не бачила вас поряд. 

Ед опустив погляд на мою поранену руку, ліктем якої я впиралася в його груди, кисть при цьому тримаючи біля себе. Він нахмурився іще більше, а тоді холодно промовив:

— Відвези її до травмпункту, Удовицький, це може бути щось серйозне.

Женю слова Островського тільки роздратували ще сильніше. Він стиснув кулаки, сіпнувся, але одразу вперся грудьми в мою долоню. 

— Завезу, — процідив староста крізь зуби.

Ед відступив, а за мить взагалі зник за моєю спиною. За кілька секунд гупнули вхідні двері. 

Удовицький поглянув у мої очі, наче я зрадниця, й холодним тоном, звинувачуючи саме мене, промовив:

— Він на тебе запав.

Як же мене це розсердило! А я-то тут до чого? Наче мені не начхати на козла Островського!

Не стала нічого відповідати. Розвернувшись, почовгала назад на кухню. Дістала з морозилки заморожені креветки в поліетиленовій упаковці, які хтось із наших дбайливо приберіг на сніданок, притулила до пошкодженої руки, яка вже навіть трохи опухла, й незграбно, айкаючи від болю, вилізла на високий стілець. Здоровою рукою підперла важку в усіх сенсах голову.

І що це за пред’яви такі взагалі? Ед, бачте, на мене запав, і тому Женя сердиться. Наче я в цьому винна! Та й взагалі… для Островського я занадто проста, його Придурська Величність тільки мене діймати вміє. А те, що він там щось про травмпункт казав, то лише показуха, щоб не здаватися таким жахливим покидьком.

Саме за такими думками мене й застав Женька.

— Вибач, Ді, — хлопець вперся чолом у моє плече. Тепер його голос був теплим і лагідним. — Просто він..  Ну, це ж Островський. Мені до нього, як до неба рачки. Я ревную.

Я пирхнула. 

— Ти в сто разів кращий за нього, — повернулася до Женьки, він звів на мене винуватий, зате з надією в блакитних очах, погляд. — Островський не вартий того, щоб про нього говорити.

— Згоден, — староста схилився й легенько поцілував мене, змушуючи усміхатися. Відсторонившись, продовжив: — Але в травмпункт ми таки поїдемо. Він правий, це може бути щось серйозне.