Розділ 18

Ед

— Чому ти весь час мене переслідуєш, Островський? — я не бачив виразу обличчя Ді в напівтемряві, втім сповнений відчаєм і болем голос видавав дівчину з головою вона злилася, а я не знав, з якого боку краще підступитися. — Все підслухав? 

— Достатньо, — промовив м’яко, — аби зрозуміти, що тобі погано.

Я точно не збирався підслуховувати навмисне, навіть не знав, що Ді сюди прийде. Втік з будинку, щоб більше не спостерігати за цими їхніми вологими поцілунками, які страшенно бісили. Гуляв під зоряним небом, дихав свіжим повітрям. А потім почув її голос. 

Коваленко, як і очікувалося, вистромила свої колючки, незважаючи на те, що я не мав наміру сваритися. Не цього разу.

— Можеш позловтішатися, Островський. Але не довго, бо я збираюся повернутися й забутися на цій вечірці.

— Із Удовицьким? — напевно не варто було це запитувати, але мені було так паршиво на душі. Нестерпно пекло в грудях одне лише розуміння — вона піде до нього. — Він придурок.

Ді наблизилася, і на її обличчя впало тьмяне світло — вона не плакала, але мала аж надто засмучений вигляд. 

— Не більший, ніж ти, Едді, — промовила дівчина, зневажливо виділяючи моє прізвисько.

Я всміхнувся, хоча веселощів геть не відчував. 

Хотілося наплювати на все й забрати її звідси. Тримати тендітну руку в своїй руці й іти так довго, аж поки ми не забредемо в іншу реальність. Туди, де я не давав собі обіцянок, яких тепер так важко дотримуватися. 

— Дівчата люблять поганців, — я говорив безтурботно, хоча за душею добряче шкреблися кішки.

— Як добре, що я не така, як усі, — кинула Діана впевнено й уже бадьоріше, перш ніж піти й навмисне штовхнути моє плече своїм.

Залишитися наодинці виявилося не легше. Я знав, що вона повернеться до нашого старости. І знав, чим усе закінчиться. Чи міг я увірватися туди й забрати її від нього? Міг, звичайно. І силою, і словами. Але що я можу запропонувати Ді, крім кількох гарячих ночей? А виключно це навряд чи її цікавлять. Знаю, що їй потрібно більше. І вона варта більшого.

Втім, повертатися назад у дім я теж не хотів. Бачити їх двох разом — вище моїх сил. Підійшовши до каменя, сів під ним — прямо там, де ще хвилину тому стояла Ді. Закинув голову на валун і став роздивлятися зорі. Мільярди небесних тіл, які існують там собі, навіть не відаючи, що відбувається на нашій планеті прямо зараз. 

Хтось народжується, хтось помирає. Одні закохуються, а в інших серце все в шрамах. В когось немає сил ні на що, а лише суцільний відчай, а хтось прямо зараз збирається кохатися.

Я й не помітив, коли все аж настільки загострилося. Коли ці кляті почуття до неї перестали піддаватись контролю. Може, коли вона побачила ті фотки в моєму телефоні? Чи коли я побачив її відверті світлини? 

Втім, хіба це має якесь значення? Знання причин не змінить того, що відбувається в моїх грудях. 

Не знаю, скільки просидів отак, спостерігаючи за зорями й безмовно шукаючи якусь відповідь, як усе змінити. Час, здавалося, перестав існувати. 

Зрештою, коли добряче промерз від прохолодної травневої ночі й досі вологої після позавчорашньої зливи трави, вирішив піти в котедж, щоб попрощатися з усіма й повернутися додому.

Біля басейну було пусто, лише валялися на лежаках мокрі рушники, а от в будинку тим часом відбувалося найцікавіше — всі сиділи хто де й грали в щось на кшталт «Правди та дії». Ді, як і Удовицього, в компанії не було. 

Я намагався ігнорувати гострий кілок в грудях й вдавав, що нічого не відбувається. Попрощався з усіма, кидаючись фірмовими жартиками, потиснув хлопцям руки, підморгнув Ніні, яка одразу ж засоромилася й відвела погляд, і пішов до виходу. Я чув, що хтось швидко спускається сходами, які були якраз за моєю спиною, проте не хотів повертатися, не бажаючи побачити задоволену пику старости. Забрав свій піджак, що висів у шафі, одягнувся. Тріпнув волосся перед дзеркалом, а тоді побачив у віддзеркаленні сходи. Там була Діана. І в мене навіть в душі похололо, коли я побачив, як вона на ходу витерла сльози об рукав своєї футболки. 

Розвернувся.

Накульгуючи, тримаючись за зап’ястя, дівчина спустилася з останньої сходинки, і, не помітивши мене, звернула на кухню. Вона виглядала так, наче її добряче скривдили. Слідом за Ді, з серйозим виразом на лиці, швидко спускався Удовицький. 

Що він, чорт забирай, з нею зробив?!

Мене залило ненавистю. До самих країв. 

Цей покидьок біг за нею. Але я не міг дозволити йому знову торкнутися Ді. За мить до того, коли староста мав опинитися на останній сходинці, я за два кроки опинився перед ним і притис цього виродка до стіни. Удовицький від несподіванки завмер і вирячився на мене своїми щурячими очима.

— Що ти, тварюко, з нею зробив?! — прокричав йому в обличчя, стискаючи під його шиєю комір футболки.