Розділ 17

Діана

Я ніколи не думала про Женьку як про того, з ким у мене можуть бути романтичні стосунки. Але сьогоднішній вечір все змінив. Ми купалися в цьому офігезному басейні з підігрівом, стрибали, бризкалися водою й просто дуркували. В один момент я штовхнула Удовицького в басейн, але хлопець виявився прудкішим і потягнув мене за собою. 

Коли ми випірнули з шаленим сміхом, я хотіла втекти, бо бачила цей його погляд із погрозою помститися. Староста мене наздогнав, обхопив руками. Ми боролися, сміялися, а потім Женька мене просто поцілував.

Це було несподівано. 

І приємно. 

Всі зааплодували, хтось свистів, хтось кричав: «Островський вмре, коли дізнається, що таке сталося». Але я зовсім не через це відповіла на поцілунок. Мені, звісно ж, хотілося. А на реакцію Еда було по-справжньому наплювати.

Я дозволила собі розслабитися. Дозволила собі не думати про вредного брюнета з бурштиновими очима та самовдоволеною посмішкою, я не шукала його в натовпі, не звертала уваги, коли він щось там розказував нашим одногрупникам і одногрупницям. Зараз мене хвилював лише Удовицький і це нове тяжіння, яке несподівано з’явилося між нами.

Ми переодягнулися в тепліший одяг, оскільки вже давно перевалило за опівніч, і в домі стало прохолодніше через постійно відчинені двері. Я сиділа в Женьки на руках, і ми цілувалися. Дуже гаряче цілувалися. Важко дихаючи й притискаючись одне одного. Ми обоє були готові до більшого. 

Втім, наче на зло, хтось приніс мій телефон, що дзвенів, наче ненормальний.

— Коваленко, тобі мама телефонує.

— Дуже вчасно, — сердито пробурчала я.

Пообіцяла старості, що дуже скоро повернуся, і вийшла з котеджу. Телефон замовк, але через кілька секунд ожив знову. Я вже знала, що о такій порі нічого хорошого чекати не варто, тому пройшла в дальній бік двору, щоб сховатися від усіх. Зупинилася поруч зі здоровенним валуном і відповіла на дзвінок:

— Алло.

— Де ти? — запитала мама голосно, сердито. Зазвичай їй не було до мене діла, але сьогодні, вочевидь, вони з татом знову горшки побили, а, отже, їй потрібна була моя підтримка. 

Я ненавиділа такі миті. Я ненавиділа, що вони досі жили разом.

Мені не хотілося казати правду, інакше мама почала б тиснути на мене й змусила б повернутися додому. А я хотіла бути тут. Я хотіла Женьку. 

— Господи, — пробурмотіла незадоволено, обпираючись на валун. — Що вже сталося?

— Приїжджай додому, Діано, ти маєш бути тут.

— Мамо, у мене справи, я не можу приїхати.

В такі моменти мене завжди гризло відчуття провини, але бути їй психологом — ще гірше. 

— Що може бути важливішим за твою матір?

Я проковтнула болючий клубок в горлі. Глибоко вдихнула й видихнула.

— Що сталося?

— Він хоче розлучитися! — мама говорила так голосно, що мені довелося зменшити звук на телефоні.

Проте від її слів я відчула полегшення. Нарешті хоч хтось із них двох вирішив щось змінити на краще. Не факт, що це таки станеться, адже батько кілька років тому вже збирався піти, але так і не наважився на це.

— І?

— Діано! Що значить «і»? А квартира? Ми ж усі тут прописані…

— Я можу відписатися, якщо це чимось допоможе.

— Діано! 

Як же я ненавиділа оце мамине обурене «Діано!». Воно дратувало мене в сто разів сильніше, ніж навіть Островський.  

— Що?! Що, Діано? Я вже задовбалася вислуховувати ваші постійні сварки. Можна мені трохи спокою? Я хочу жити своє життя.

— Діано, ти…

Не збираючись дослуховувати материні нотації, я просто завершила дзвінок і вимкнула телефон. І лише тоді зрозуміла, що все тіло аж тремтить від напруги й стресу. Мені хотілося плакати. І кричати. Хотілося послати все до біса й піти на край світу, щоб мене там не дістали. 

Відштовхнувшись від валуна, розвернулася, щоб піти до будинку. За два метри від мене стояв Островський.

Та це просто знущання якесь!

Уже цих вихідних 5 та 6 вересня я буду на книжковому фестивалі "Порт" в Одесі. Буде рада бачити своїх читачів там♥️