Розділ 17

Діана

Я ніколи не думала про Женьку як про того, з ким у мене можуть бути романтичні стосунки. Але сьогоднішній вечір все змінив. Ми купалися в цьому офігезному басейні з підігрівом, стрибали, бризкалися водою й просто дуркували. В один момент я штовхнула Удовицького в басейн, але хлопець виявився прудкішим і потягнув мене за собою. 

Коли ми випірнули з шаленим сміхом, я хотіла втекти, бо бачила цей його погляд із погрозою помститися. Староста мене наздогнав, обхопив руками. Ми боролися, сміялися, а потім Женька мене просто поцілував.

Це було несподівано. 

І приємно. 

Всі зааплодували, хтось свистів, хтось кричав: «Островський вмре, коли дізнається, що таке сталося». Але я зовсім не через це відповіла на поцілунок. Мені, звісно ж, хотілося. А на реакцію Еда було по-справжньому наплювати.

Я дозволила собі розслабитися. Дозволила собі не думати про вредного брюнета з бурштиновими очима та самовдоволеною посмішкою, я не шукала його в натовпі, не звертала уваги, коли він щось там розказував нашим одногрупникам і одногрупницям. Зараз мене хвилював лише Удовицький і це нове тяжіння, яке несподівано з’явилося між нами.

Ми переодягнулися в тепліший одяг, оскільки вже давно перевалило за опівніч, і в домі стало прохолодніше через постійно відчинені двері. Я сиділа в Женьки на руках, і ми цілувалися. Дуже гаряче цілувалися. Важко дихаючи й притискаючись одне одного. Ми обоє були готові до більшого. 

Втім, наче на зло, хтось приніс мій телефон, що дзвенів, наче ненормальний.

— Коваленко, тобі мама телефонує.

— Дуже вчасно, — сердито пробурчала я.

Пообіцяла старості, що дуже скоро повернуся, і вийшла з котеджу. Телефон замовк, але через кілька секунд ожив знову. Я вже знала, що о такій порі нічого хорошого чекати не варто, тому пройшла в дальній бік двору, щоб сховатися від усіх. Зупинилася поруч зі здоровенним валуном і відповіла на дзвінок:

— Алло.

— Де ти? — запитала мама голосно, сердито. Зазвичай їй не було до мене діла, але сьогодні, вочевидь, вони з татом знову горшки побили, а, отже, їй потрібна була моя підтримка. 

Я ненавиділа такі миті. Я ненавиділа, що вони досі жили разом.

Мені не хотілося казати правду, інакше мама почала б тиснути на мене й змусила б повернутися додому. А я хотіла бути тут. Я хотіла Женьку. 

— Господи, — пробурмотіла незадоволено, обпираючись на валун. — Що вже сталося?

— Приїжджай додому, Діано, ти маєш бути тут.

— Мамо, у мене справи, я не можу приїхати.

В такі моменти мене завжди гризло відчуття провини, але бути їй психологом — ще гірше. 

— Що може бути важливішим за твою матір?

Я проковтнула болючий клубок в горлі. Глибоко вдихнула й видихнула.

— Що сталося?

— Він хоче розлучитися! — мама говорила так голосно, що мені довелося зменшити звук на телефоні.

Проте від її слів я відчула полегшення. Нарешті хоч хтось із них двох вирішив щось змінити на краще. Не факт, що це таки станеться, адже батько кілька років тому вже збирався піти, але так і не наважився на це.

— І?

— Діано! Що значить «і»? А квартира? Ми ж усі тут прописані…

— Я можу відписатися, якщо це чимось допоможе.

— Діано! 

Як же я ненавиділа оце мамине обурене «Діано!». Воно дратувало мене в сто разів сильніше, ніж навіть Островський.  

— Що?! Що, Діано? Я вже задовбалася вислуховувати ваші постійні сварки. Можна мені трохи спокою? Я хочу жити своє життя.

— Діано, ти…

Не збираючись дослуховувати материні нотації, я просто завершила дзвінок і вимкнула телефон. І лише тоді зрозуміла, що все тіло аж тремтить від напруги й стресу. Мені хотілося плакати. І кричати. Хотілося послати все до біса й піти на край світу, щоб мене там не дістали. 

Відштовхнувшись від валуна, розвернулася, щоб піти до будинку. За два метри від мене стояв Островський.

Та це просто знущання якесь!