Розділ 15

Раптовий звук повідомлення вирвав мене зі сну. Було темно, в обличчя легенько дуло теплом. Перші секунди я не розуміла, де перебуваю. Спробувала поворухнутися й з мене вирвався стогін. Ноги й шия страшенно затерпли. І дупа. Дупа заніміла так, що я не відчувала її.

Збоку сяяло тьмяне світло — екран смартфона. Я повернулася й зустрілася поглядом із Островським. Хлопець мовчки дивився на мене.

Що тут відбувається взагалі?

Роззирнулася одними очима й тільки тоді усвідомила, що я в машині Еда. От прокляття! Я заснула, поки ми їхали до мене додому. 

Двигун досі гудів, мабуть, щоб в салоні працювало опалення. Дощ надворі нарешті закінчився, але я впевнена, що там досі було холодно.

— Котра година? — запитала, спробувавши підняти ногу, але найменший рух викликав біль.

— Двадцять друга тридцять сім.

— Островський, ти здурів? Чого ти мене не розбудив?

Попри біль я відкинула куртку, якою досі була вкрита, й віддала її Еду. Він дивився на мене якось дивно, але я не мала бажання розбиратися з цим усім.

— Ти аж надто солодко спала, я не зміг цього зробити.

— Якщо я дізнаюся, що ти зробив бодай одне фото зі сплячою мною, я тебе приб’ю, зрозумів?

Хлопець задоволено вишкірився.

— Бачу, ти трохи відпочила, раз знову вистромила свої гострі зуби.

— Іди ти!

Не звертаючи уваги на біль в усьому тілі, я відчинила двері й незграбно вилізла на вулицю, де панував собачий холод. 

— Візьми куртку, — запропонував Островський одразу ж.

— Обійдуся, — буркнула, ледве переступаючи з ноги на ногу — треба було відійти, щоб зачинити кляті двері.

— Ді? — ніяк не міг відчепитись від мене Ед.

— Та що?

— Чому ти ніколи не відповідаєш на мої повідомлення?

Я зігнулася біля відчинених дверей, щоб встановити зоровий контакт із одногрупником. Знайшов час, щоб запитати.

— Бо для мене листування — це щось особливе, а ти на нього не заслуговуєш.

Моя відповідь абсолютно не пройняла хлопця — він так і дивився на мене отим своїм поглядом. А от те, що він сказав далі, добряче здивувало мене:

— Ти права.

Сьогодні точно відбувається щось дивне.

— Запам'ятайте цей день, чорт забирай. Ед Островський погодився зі мною! Піду обведу це число в календарі червоним маркером. Дякую, що підвіз! Сподіваюся, завтра все стане на свої місця, інакше я вирішу, що справжнього тебе викрали інопланетяни й підкинули мені дешеву підробку. Добраніч!

Ед

— Добраніч! — відповів я уже зачиненим дверям. 

Ді кумедно покульгала до дверей свого під’їзду й, не озираючись, зникла всередині. 

У мене були змішані відчуття після цієї поїздки. З одного боку, мені подобалося дивитися на сплячу Коваленко. Вона ніколи не була такою спокійною й мирною, як уві сні. А ще милою.

І красивою. Дуже красивою. Що я заледве змусив себе відірватися від неї. Після того, як зробив фото для своєї колекції.

О, вона буде злитися. Якщо дізнається, авжеж. А я не хотів би цього допустити.

Якщо вже говорити про той інший бік мого морального стану, то я почувався так, наче от-от стану зрадником. І це лайняне відчуття в грудях псувало абсолютно все.

***

Мені ніколи не подобався наш староста. Не знаю чому, та попри його завжди дружні стосунки з одногрупниками, я тупо відчував якусь фальш. Насторожувало ще й те, що в цього типа час від часу з’являлися доволі чималі гроші, якими він смітив направо й наліво. Так сталося й цього разу. Женька винайняв будинок за містом й влаштував величезну вечірку для нашої групи. Все власним коштом. Можливо, якби я не знав його біографії, то й не був би таким скептичним. 

Але вечірки чисто заради тусовки одногрупників — це був перебір навіть для тих, хто не рахував гроші. Принаймні я не став би такого робити.

Не те щоб мені хотілося йти туди, але хлопці вмовили безкоштовним пивом.

Я знав, що Ді теж буде на вечірці, але навіть не підозрював, чим усе обернеться.