Розділ 14

Розділ 14

Діана

Мене геть не хвилювало те, про що говорили Данило й Ед. Не турбувало. Взагалі.

Ну може хіба зовсім трішечки. Краплиночку. 

А потайки я позирала на них через двоє скляних дверей, аби пересвідчитися, що це не якась змова проти мене. Зрештою, від Еда можна чекати чого завгодно. Розгледіти бодай щось виявилося неможливо — я могла бачити лише спину й потилицю хлопця, котрими він закривав обличчя Данила Даниловича.

Островський не затримався в кабінеті боса — минуло всього кілька хвилин, і хлопець вже повернувся на своє робоче місце. Увімкнув ноутбук, який і йому видали, й не дивлячись на мене, запитав:

— То… давно ти працюєш у тому клубі?

О, я знала, що він неодмінно повернеться до тієї розмови. І в мене вже була заготована ідеальна відповідь:

— Я не буду говорити з тобою про особисте на роботі, Островський. Я хочу тут працювати й не дозволю якомусь довбаному мажору зіпсувати моє майбутнє.

— Хто зна, хто зна.

Після закінчення робочого дня я одразу ж чкурнула геть, плануючи попрацювати над статтею завтра зранку й під час пар. Голова геть зовсім не хотіла думати, а присутність Островського, хай і мовчазного та серйозного, страшенно відволікала. Мої думки весь час поверталися до Еда та його жахливої ідеальності. Мене дратувала його рівна постава, дратувала сніжно-біла шкіра, пальці, які зі швидкістю світла натискали на клавіші. А ці руки, помережані сіточкою вен? Чому вони такі… такі…. такі красиві? Ну як можна бути настільки гарним зовні й справжнім придурком усередині?

Коли ліфт спустив мене на перший поверх, я збиралася чимскоріше піти геть, щоб Ед бува не отямився та не наздогнав мене, але надворі почалася страшенна злива. Із досадою зупинившись біля обертових дверей, з відчаєм поглянула на потоки води, які лилися з майже чорного неба. Неподалік від входу вже з’явилася калюжа, здавалося, по коліно. Нещасні деревця, посаджені з протилежного боку дороги, згиналися від вітру мало не до самої землі. І навіть тут, у холі, стало дещо прохолодно. Я обійняла себе за плечі й відступила від дверей.

Мені не хотілося виходити надвір. Але так страшенно кортіло прилягти на своє ліжечко й солодко-солодко заснути…

— Підвезти? — пролунало за спиною занадто бадьоро й голосно. Я навіть підскочила від несподіванки. 

Островський дивився на мене, наче кіт, що сметани об’ївся. В руках тримав телефон й ключі від своєї тачки. Я зміряла його поглядом.

— Якщо ти знову мене потайки фотографував, — втомлено промовила, хитаючи головою, — то я тебе вб’ю, Островський…

Холом розлився тихий сміх хлопця.

— Вб’є вона! Ти на ногах ледве стоїш, Коваленко. Ходімо, відвезу тебе додому.

— До метро, — незадоволено пробурчала у відповідь, але таки пішла до дверей попереду Еда. 

— Як скажеш.

На вулиці було майже як узимку. Я зупинилася під невеличким накриттям одразу перед входом і знову обхопила руками свої плечі. Вітер тріпав поділ сукні, волосся й навіть мою сумку, на ноги летіли холоднющі бризки. Я зацокотіла зубами. Спати моментально перехотілося.

Поглядом віднайшла на парковці автівку хлопця, і мені стало ще холодніше. Стояла вона від входу за добрих сімдесят метрів.

— А може, ми краще перечекаємо всередині? — тільки й встигла запитати, перед тим як Островський нахабно вхопив мою руку й потягнув мене під зливу. — А-а-а… Ти здурів?!

Великі краплі дощу боляче вдарили по шкірі. Майже крижана вода остудила тіло за одну мить. Ми летіли вперед, до сірого авто. Серце гупало, як ненормальне.  Але ноги швидко рухалися, й навіть перестрибували калюжі, ледве встигаючи за Островським. За кілька метрів до автівки, Ед відпустив мою руку, і ми одночасно заскочили в теплий салон з різних боків. Гупнули дверима. Глянули одне на одного й розреготалися. Разом.

Я почувалася такою веселою, як ніколи. Хихотіла на весь голос, закинувши голову на спинку сидіння, а хлопець, теж сміючись дуже заразно, від душі, вперся чолом у кермо.

Коли ж ми заспокоїлися, стало трохи ніяково. Ще мить тому ми сміялися, наче дуже близькі друзі. А перед тим Островський тримав мене за руку. Я точно ще жива чи вже потрапила в кращий світ?

Ед повернув ключ у замку запалювання, і на мене війнуло прохолодним повітрям із дефлекторів. Я мимоволі здригнулася. Островський одразу вимкнув обдув і дістав із заднього сидіння свою куртку:

— Накинь на себе, має стати трохи тепліше.

— Дякую.

Мовчки вкрилася під саме підборіддя. Куртка пахла хлопцем — якимись дорогими парфумами з нотками хвої, і я піймала себе на думці, що мені подобається цей аромат. І що це означає? Не здивуюся, якщо мене запроторять до психлікарні найближчим часом.

Почувалася вкрай незручно. Востаннє таке було, коли вперше побачила Островського. Я не вірила, що він може бути адекватним. Що відбувається взагалі? Це якийсь підступ? Пастка? Щойно я втрачу пильність, він зажене мені ножа в спину? 

Я більше нічого не розуміла.

— Називай свою адресу, я відвезу тебе додому.