Розділ 13

Ед

Я майже одразу пошкодував про свої слова, але вже було надто пізно. Ляпнув це зі злості, бо Ді сказала про зупинку серця й те, що я цьому радів би. Все зовсім не так. І десь глибоко в підсвідомості вона знає це.

Втім, щойно щоки Коваленко вкрилися рум’янцем, а очі перелякано закліпали, моя совість сховалася за знайомим відчуттям задоволення. Все-таки трішечки понервувати білявці не завадить. 

— Я тобі не вірю, тому перепитаю в Панченка, — ніздрі Ді сердито роздулися, а руки переплелися під грудьми. Вона відвела від мене погляд і навіть гордовито задерла підборіддя.

Коли двері ліфта прочинилися, дівчина швидко вийшла й, привітавшись із охоронцем, попрямувала вперед коридором. Я не відставав. Як і очікувалося, Ді пішла одразу до боса. Постукала й нетерпляче почекала, поки Панченко відірветься від екрана свого ноутбука, а тоді увійшла після його кивка.

Я нахабно зайшов слідом. Ді розвернулася до мене, нахмурено глянувши з-під лоба. Зміряла поглядом, неначе була за мить від того, щоб до біса виштовхати мене геть з цього кабінету, але, вочевидь, не наважилася це зробити. Глянула в очі з цією вже знайомою мені солодкою ненавистю й повернулася до Панченка обличчям. Я залишився стояти позаду.

— Даруйте, Даниле Даниловичу, що вриваємося до вас, — почала Ді доволі жваво. — Це правда, що місце лише одне? Ви дійсно хочете взяти лише когось одного з нас?

На останніх словах голос дівчини злегка просів, і моя совість знову нагадала про себе, але я запхав її куди подалі, знаючи, що ця гонка піде лише на користь Діані.

Даня одразу ж глянув на мене, залишаючись при цьому незворушним. Я зробив благальний вираз обличчя й навіть склав долоні, наче в молитві, щоб бос трохи підіграв мені. 

Я майже фізично відчув його незадоволення. Не знаю, чим саме — мною, чи тим, що все йде не так, як ми домовлялися спочатку. Але я продовжував безмовно благати чоловіка про послугу, знаючи, як сильно Ді буде біситися через те, що ми конкуренти. 

Панченко опустив безпристрасний погляд на стіл, поправив аркуш, який лежав перед ним. Відповідати не поспішав. Мені на мить навіть здалося, що він не зробить цього.

— Так, місце лише одне, — сказав бос врешті-решт. Я видихнув. — Але це не означає, що ви двоє повинні ставитися до цієї роботи несерйозно, — він кинув на мене такий холодний погляд, що мені захотілося провалитися під землю. Здається, я налажав, але чи все так критично? — Я очікую від вас двох максимальну віддачу й професійну поведінку, зрозуміло? 

— Так, Даниле Даниловичу! — одразу озвалася Ді, хоча зверталися радше до мене, ніж до неї. — Мені дуже потрібна ця робота, і я не проґавлю свій шанс.

Данило всміхнувся одними кутиками губ, глянув на мене, потім знову на Ді.

— І ще одне, — продовжив він. — Ніяких стосунків на робочому місці, добре? Все поза офісом, тут ми лише працюємо.

Коваленко нервово засміялася.

— Вибачте, але між мною та Островським нічого немає. І ніколи не буде. Дякую, що відповіли на моє запитання. Я піду працювати.

Панченко кивнув. Хух, цього разу пронесло. Ді розвернулася й пішла до дверей, я чкурнув слідом.

— Еде, залишся, будь ласка.

От зараза! А здавалося, мене таки пронесло. 

Поки Ді зовсім безтурботно зачиняла переді мною двері, я вже приблизно здогадувався, що мені скажуть. Але біс із ним, я однаково не збирався тут затримуватися. Провівши рукою по обличчю, вдихнув і повернувся до боса.

— Сідай, — махнув він на стілець, дивлячись на мене з неприхованим осудом. Опустившись навпроти Данила, намагався здаватися безтурботним, хоча й нервував. 

— Вибач, я не хотів тебе підвести. Випадково вийшло…

Напевне, я мав жалюгідний вигляд, адже вираз обличчя боса пом’якшав і навіть більше — з’явилася тінь усмішки. Він глибоко вдихнув і хитнув головою, мовляв, ну що з тобою робити, Островський? Зрештою, опустив погляд на стіл, заговоривши м'яким дружнім голосом:

— Сьогодні ти не можеш наважитися змінити усе й зробити перший крок, а завтра їй уже робить пропозицію якийсь придурок. І вона погоджується вийти за нього, бо ти поводився ще гірше, ніж той мудак.

Сказати, що я здивувався його словам, — це нічого не сказати. Навіть дихання затамував. І не міг зрозуміти, що мене вразило більше — те, що Даня помітив те, чого не мав би, чи… те, що він аж занадто близький до істини. 

— Я не… — мені не вистачило духу збрехати йому.

— Іди. І щоб більше не говорив Діані дурниць. Вона дуже здібна. 

— Я теж не промах.

— Тільки коли не відволікаєшся на цю дівчину. Батькам привіт.

— Неодмінно передам.

Вітаю, любі читачі! Хочу попередити, що за кілька тижнів книга піде в передплату❤️