Розділ 9

Коли я вибігла надвір, Островський уже сідав у своє авто. Він не дивився в мій бік і точно не збирався мене чекати. Я неслася до його машини з усіх ніг, спостерігаючи, як опускається клятий дах, як хлопець вмикає задню й повільно виїжджає з паркомісця. Зараза, навіть двигун прогрівати не став. Усе, щоб тільки мене роздратувати. 

Я влетіла в пасажирські двері точно так само, як і минулого разу. Авто різко спинилося, водій проштрикнув мене злим поглядом. Без зайвих слів я відчинила дверцята й гепнулася на сидіння. 

— Сказав «а», то кажи «б», Островський!

— А як же «шкандибай собі в протилежний бік, хай тобі там хтось інший кланяється»?

В його противному голосі було стільки самовдоволення, що мені захотілося дати хлопцеві штурхача. Але я погидувала до нього торкатися. Ще якусь заразу підчеплю, хто зна, де він вештається ночами. 

Ед знову продовжив виїжджати з парковки, відвівши від мене погляд, а от я прискіпливо дивилася на його бліду шкіру обличчя. І як він взагалі примудряється бути настільки незасмаглим в кабріолеті?

— Я не кланяюся. Просто хочу впевнитися, що ти говориш правду, і це не якась екзотична гарячка, яку ти підчепив на Балі.

— Я ніколи не був на Балі. 

— Не важливо, — відмахнулася, слідкуючи за тим, чи Островський правильно виїжджає з паркомісця, — Балі чи Абу-Дабі, мені без різниці, де ти там любиш ошиватися. Просто розкажи мені про яке це розслідування йшлося?

Ед, виїжджаючи з паркінгу, уважно стежив за дорогою, але я однаково йому не довіряла, тому сканувала проїжджу частину в десять разів ретельніше. Мені навіть трошки хотілося, щоб він помилився. Принаймні, я могла б тицьнути його в це носом і сказати: «Бачиш? Ти неідеальний, придурку! Поводься трохи простіше». 

— Ед! — нагадала про себе й про те, що чекаю відповіді. Хлопець зітхнув.

— Я думав, тобі не цікаво, — його лінива відповідь змусила моє око сіпатися. 

Ну чому він такий? Чому?

Зиркнула злим прищуреним поглядом, але Островський продовжував безтурботно дивитися на дорогу. Та щоб тебе качка дзьобнула!

— Чому ти просто не міг мені сказати одразу? Написати в першому ж повідомленні все, як є. Якщо ти граєш в якісь свої ігри, Островський, то краще припиняй, бо я вже доведена до білого калєнія.

Хлопець легковажно стенув плечима. 

— Так цікавіше.

Я балансувала на межі емоційного вибуху. От-от у мені мали зірватися всі запобіжними. 

Треба заспокоїтися.

Дихай, Ді. Дихай. Він навмисне тебе виводить. Просто тому, що йому це подобається. Але ти маєш взяти гору! Ти! Не він!

Ед

Ді виведена з рівноваги — найкраще, що може бути в цьому світі. Мені страшенно подобалося її бісити. Подобалося спостерігати, як в ній накопичується роздратування й, врешті-решт, дівчина штурхає мене по плечу, називає придурком та, надувшись, іде геть. Або з піною біля рота починає доводити, що я не правий. Або обіцяє, що більше ніколи не скаже мені жодного слова, втім, наступного ж дня забуває про це. 

Її емоції, хай навіть негативні, чи не єдина розрада в цьому житті. 

Я багато разів задумувався про те, чи хотів би, щоб Коваленко дивилася на мене закохано, а не з ненавистю, і ніколи в мене не було відповіді на це запитання. Адже такий кардинальний поворот на сто вісімдесять градусів змінив би надто багато в моєму житті, а я не збирався нічого міняти. Бо пообіцяв, що вдруге не закохаюся.

Ді заправила пасмо світлого волосся за вухо, покусала малинові губи, але своє роздратування приховати так і не змогла. Різким рухом дістала з сумки телефон і почала щось в ньому клацати, навмисне голосно стукаючи манікюром по екрану. 

— Що ти там робиш? — не втримався від цікавості. Глянув на Ді, але та навіть не збиралася відриватися від екрану.

— Питаю в чату джіпіті, як замаскувати вбивство під нещасний випадок в дорожньо-транспортній пригоді.

Мимоволі всміхнувся самими кутиками губ. Ді ніколи не доводилося лізти за словом до кишені.

— Йому заборонено давати такі поради. 

Я знову зиркнув на екран її смартфона й помітив, що то далеко не ШІ, а просто чат телеграму.

— Ти навіть уявити не можеш на що здатна жінка в гніві. 

Ді заблокувала телефон і елегантно закинула ногу на ногу. Тканина блакитної сукні трохи задерлася, оголюючи красиві жіночі коліна. В пам'яті спалахнули фото, які я побачив у телефоні Коваленко. Вони досі не давали мені спокою. І, здавалося, що… більше ніколи не дадуть, адже за ці майже десять днів, Діана тричі приходила в мої сни. І це було аж надто гаряче…

Важко було не дивитися на її ноги, а ще важче — приховати цей жадібний погляд від самої дівчини. Тож за кілька секунд вона напружено обсмикнула плаття й сіла рівніше.

— На дорогу дивись! Я не хочу розбитися в твоїй машині тільки через те, що ти довбаний жалюгідний бабій, який не може пропустити жодної спідниці.

Чи можна мене назвати енергетичним вампіром, якщо я відчуваю ейфорію, коли вона така роздратована? Але навіть цього мені виявилося мало, тож я вирішив трохи додати жару до вогню: