Розділ 7

Я зуміла стриматися й не влаштувати скандал. Це стажування, хай навіть після нього мене не візьмуть на роботу, надто важливе, щоб псувати його через якогось недолугого мажорчика.

Після того як я провела Островському невелику екскурсію, почала вдавати, що хлопця не існує. Просто сиділа й дивилася в монітор. В навушниках говорила дівчина, яка зізнавалася в тому, що її тривалий час шантажував зведений брат, примушуючи до сексу. Я прослуховувала відео багато разів, намагаючись знайти бодай якісь ознаки брехні. Я шукала інформацію про її брата, про його батька прокурора та суди восьмирічної давності, і це дійсно було цікаво. Мене затягнуло. Хоча я так і не змогла розслабитися. Кожна клітинка мого тіла була напруженою, готовою кинутися в бій з моїм заклятим ворогом. На відміну від мене Ед просто сидів і клацав у своєму телефоні, час від часу занотовуючи щось у блокнот. А я весь час кривилася, коли він це робив. Ну бо на біса йому щось нотувати з його то пам’яттю?

Коли до кінця робочого дня залишалося десять хвилин, Ед першим порушив тишу:

— Ти нервуєш.

Я витягла навушники з вух, вдаючи, що не почула. Перевела погляд на хлопця. Всередині мене починалася вже знайома буря.

Островський повторив.

— Я не нервую, — мій голос звучав спокійно. Принаймні так мені здавалося. — І взагалі, яке тобі до мене діло?

— У тебе ніздрі роздуваються, коли ти нервуєш,  — він говорив це так буденно, наче знав мене «від» і «до». Я безтурботно провела долонею по клавіатурі, стираючи з неї невидимий пил і намагаючись не показувати, як же сильно мені хочеться його вбити. — Мені є до тебе діло, поки ми в одному кабінеті. Хочеш ти, чи ні, а нам доведеться тут сидіти. І співпрацювати доведеться, Ді. Зі мною. 

І чому з усього цього я почула тільки «мені є до тебе діло» й оце його майже томне «зі мною»? Може, Оленка має рацію і я дійсно зациклилилася на Островському? Треба терміново розциклитися, бо щось усе йде в той бік, який мені зовсім не подобається. Здається, настав час завантажувати Тіндер.

Очі Островського невідривно дивилися в мої. Прискіпливо і прохолодно. Ну чому, чому він тут? Чому він скрізь? Як же мені хотілося кричати від безсилля. Я повернула погляд на екран і подумки зітхнула. А, може, мені його якось позбутися? Не в плані вбивства, на таке я точно не здатна. Можливо, мені якось вдасться показати Данилу, який насправді Ед? 

— Ді? Ти так і будеш мене ігнорувати?

А що? Непоганий варіант. 

— Як же я тебе ненавиджу, Островський, знав би ти…

Дивно, але цього разу хлопець нічого мені не відповів. Напевне, треба спробувати бути трохи оригінальнішою, ніж голосити весь час одне і те ж — про свою ненависть до Еда.

Щойно закінчився робочий час, я вимкнула ноутбук, зібрала всі свої речі й закинувши сумку на плече, покинула кімнату без зайвих слів, зате з гарним настроєм, бо нарешті це закінчилося. Але радість моя тривала не надто довго, адже клятий Едді підійшов і зупинився поряд, коли я чекала ліфт. 

Я мала величезне бажання нахамити йому, обізвати й врешті-решт прокричати в обличчя кілька лайок, які почула від нашого сантехніка у барі, але позаду знаходилася стійка охорони, і до того ж мені не хотілося виглядати істеричкою в очах Островського. Тож залишалося тільки стояти й терпіти присутність хлопця з усіх сил.

Час, наче на зло, тягнувся повільно. Ліфт зупинявся мало не на кожному поверсі, перш ніж двері тихо роз’їхалися перед нами в різні боки. Всередині було пусто. 

Я зайшла першою. Почувалася, мов на голках.

Чи було взагалі безпечно їхати в одному ліфті з Островським? Тут є камери? Потайки оглянула стелю, поки Ед натискав на кнопку першого поверху, й засмутилася, не помітивши нічого. 

Мимоволі забилася у куток. Рука автоматично стиснула лямку сумки. Якщо чіплятиметься, одразу огрію по тупій довбешці кількома конспектами й підручником із англійської за професійним спрямуванням, який важить приблизно з тону.

Ліфт повільно їхав униз, а Ед, стоячи попереду, здавалося, не звертав на мене ніякої уваги. Залишалося всього кілька поверхів, і я навіть встигла подумки видихнути, аж раптом хлопець зненацька розвернувся, підступив впритул і обпер руки з двох боків моєї голови. Його темні очі врізалися в мене загрозливим поглядом.

Серце зупинилося. Нігті впилися в долоню, а тіло паралізував страх. Він вб’є мене. Просто тут вб’є! І я навіть не встигну попрощатися з батьками… Мабуть, варто було хоча б помолитися, але в голові було лише одне «замри, і тоді він тебе не скривдить». 

Так і сталося. В один момент Ед просто відступив. Двері відчинилися, але я так і залишилася стояти з переляком на обличчі й серцем, що втекло десь у п’яти. Хлопець дивися на мене нахмурено, сумно.

— Ти справді вважаєш, що я здатен на таке? — він хитнув головою, а я нарешті почала приходити до тями, хоча не розуміла, що саме Ед має на увазі. — Здатен зашкодити дівчині, — пояснив він. — Я може й поводжуся як придурок дев’яносто п’ять відсотків часу, але точно не відморозок, яким ти мене вважаєш. 

Він говорив щиро, але я не могла це прийняти. Це ж Ед, від нього можна чекати чого завгодно. Якось він підкинув мені в сумку пакетик із якимсь сумнівним вмістом. Навіть і не знаю, на що він сподівався, коли це робив, але факт залишається фактом. Звісно, у мене не було доказів, що це зробив саме Островський, тому я йому про це не виставляла претензій. Та і в будь-якому випадку, цей козел сказав би, що це моє, й тоді в мене було б іще більше проблем.