Розділ 6

Вимальовуючи геометричні фігури на полях конспекту, я задумалася про те, чи Островський за ці майже п’ять років зустрічався бодай із кимось? Спав — точно. Одногрупниці про це хвалилися в жіночих туалетах. На превеликий жаль, я випадково підслухала одну таку розмову, в якій співалися дефірамби Еду як справжньому богу сексу. Але щоб стосунки… Такого точно ніколи не було. Я б знала. Я б точно знала. 

Цікаво, Островський теж має гіркий досвід стосунків, чи такі як він просто не здатні відчувати закоханість? Останній варіант. Однозначно. Черстве серце ніколи не зможе кохати.

Після пари я одразу ж покинула авдиторію, щоб не повторювати минулих помилок і не зчіплюватися з Едом через його зверхні зауваження щодо моїх думок стосовно семінару. О, це його улюблене хобі! Діана посміла висказати свою думку, яка бодай трохи відрізняється від думки Островського? Привіт чергова дискусія, яка переростає у сварку й перехід на особистості. Саме так минулого разу я випадково схопила телефон хлопця й мало не поплатилася цим своєю репутацією. Досі страшно, що ті фото неочікувано випливуть десь, бо я не вірю, що Ед просто так пройшов повз них. Впевнена, він скинув їх собі, щоб потім шантажувати, але не можу цього довести.

До офісу «Без шор» цього разу я дісталася раніше. Це був уже мій четвертий робочий день в медіа, і тепер я захоплювалася цими людьми ще дужче. Звісно, я мало перетиналася із Данилом та другим співвласником «Без шор» — Глібом Злотченком, мене віддали під опіку Олександри — милої тридцятирічної жінки, яка в усьому мені допомагала й давала різні завдання.

Зараз моя робота радше полягала в навчанні — я аналізувала різні відео, тексти, політичні події, промови відомих людей і просто різний контент, який по тим чи іншим причинам набирав розголосу в мережі.

— Привіт, Діано! Ти сьогодні раніше, — Олександра зустріла мене, як і завжди, привітно.

— Привіт! Правильно розставлені приоритети. А ще мені дуже подобається у вас. Чи.. у нас?

Ми одночасно засміялися.

— У нас, Діано, тепер ти частина команди. 

— І я цьому рада! 

Мене дійсно досі переповнювали емоції, а якась частинка навіть не вірила, що це відбувається насправді. Хотілося верещати: «Люди, я в “Без шор”! Я не вірю!».  

— У мене гарні новини, — почала Олександра. —  Ми звільнили для тебе кабінет. Той, що навпроти нашого боса. Тож тепер у тебе буде трохи більше простору. А ще скоро має прийти другий стажер.

Весь мій піднесений настрій, наче вітром здуло. Я більше не почувалася особливою. Який ще другий стажер? Не треба мені ніякого другого стажера. Я хочу бути єдиною і неповторною! Але вголос я б цього не сказала ніколи в житті.

— Чудово!

— І ви будете в одному кабінеті.

Теж мені більше простору. 

— Без проблем! А хто він? Чи вона?

— Він. Але я не знаю, цим усім Даня займається, він сам обирав кандидатів. 

— Ну, супер. Дякую за все! Піду…

Я забрала свої нечисленні речі й старенький ноутбук, який мені видали тут, і пішла в свій власний кабінет. Хоча це й кабінетом не можна було назвати — всього лише невеличка кабінка, в якій раніше зберігали питну воду, канцелярське приладдя й деякі меблі. Зараз же там перпендикулярно один до одного стояли два невеликі столи. Більше нічого не помістилося. 

— Ну, супер! — пробурмотіла я, падаючи за один зі столів. Навіщось відсунула пусту шухляду, зітхнула. В кабінеті Олександри мені подобалося значно більше, там відчувався журналіський дух — нагороди, сертифікати, купа паперів і навіть цікавих журналів. А ще здоровенний фікус у кутку, такий розкішний. Не те що тут…

Я глянула крізь скло в кабінет Данила. Там чоловіка не було, але це не завадило мені позаздрити і його простору — у тій кімнаті поміщався навіть диван і шафа з документами та книжками. Ех, мені б таке розкішне робоче місце.

Такою замріяною мене й застав бос — з’явився нізвідки й, відчинивши двері, одразу зайшов до середини.

Я з переляку скочила на ноги й привіталася, наче з вчителем у школі.

— Привіт! — Данило Данилович знову був дуже милим і люб'язним. — Я буквально на одну секунду, привів тобі ще одного стажера.

Тоді я й помітила, що чоловік прийшов не сам. З-за його плеча на мене дивилися дуже знайомі бурштинові очі. Незадоволено й дуже зверхньо.

Сказати, що я відчула шок — це нічого не сказати. Навіть щелепа відвисла, а в грудях з’явилося вже знайоме відчуття обурення.

Ні! Це неможливо! Це якась дурня! Це помилка! Я єдина й неповторна! Найкраща з усіх кандидаток! До чого тут Ед? Чому саме він? Чому? Якого біса? А-а-а! 

— Це Едуард, — продовжував Панченко, поки я ошелешено зиркала то на нього, то на Островського. — Ви будете разом проходити…

Мені хотілося кричати.

Данило Данилович раптом замовк і озирнувся на Еда, потім знову глянув на мене. 

— Ви знайомі?

Я кивнула, Ед буркнув тихе «Так». Панченко якусь мить пильно дивився на мене, а тоді обережно повернувся боком і запитав у нас обох: