Розділ 5

Діана

— Та годі вже витріщатися на того придурка, — Оленка, моя найкраща подруга ще зі школи, дала мені мою каву й сіла поряд на лавці. Останнім часом ми мало бачилися через навчання й мою роботу, і до того всього в неї з’явився хлопець, з яким вони проводили багато часу. 

А сьогодні видалася вільна хвилинка між парами, коли мені не треба було нікуди бігти, а Оленці — займатися в університетській лабораторії.

— Найбільша помилка у війні — це недооцінювати свого ворога, — відповіла дівчині, знову кидаючи скошений погляд на Островського, що стирчав в іншому кінці двору, весело спілкуючись зі своїми дружками. Такими ж козлами, як і він сам. — Останні п’ять днів він цілковито мене ігнорує. Такого давно не було. Це не до добра.

Тарновська видала смішок й стала пити своє капучино через соломинку, всім своїм виглядом показуючи, що їй кумедна ситуація з Едом.

— І нічого смішного тут немає. Він рився в моєму телефоні, бачив ті фото. Хтозна, що в цього придурка в голові.

Оленка дивилася на мене, неначе на божевільну. Її ідеальні темні брови зійшлися на переніссі, зуби прикусили щоку. В синьому погляді відчувалося занепокоєння. Я знаю цей вираз обличчя, і він мене страшенно бісить. 

— Ти зациклилася на ньому, Ді, — лагідно промовила подруга. — Скажи, будь ласка, коли ти востаннє думала про хлопців, крім Островського?

Я не розгубилася.

— Сьогодні думала.

І це було цілковитою правдою.

— І про кого ж? — скептично перепитала подруга.

— Про мого нового боса.

Я зробила задоволений вираз обличчя й замріяно зітхнула. Але Оленка розбила всі мої мрії, постукавши кулаком мені по чолі.

— Гей! Ти що робиш?

— Перевіряю, чи є там у цій довбешці ще бодай щось, якісь мізки. Твій Панченко, тобто не твій, а чийсь там, одружений взагалі-то. І як мінімум років на десять старший.

— По-перше, я й не зазіхаю на Данила Даниловича, а лише захоплююся ним як людиною. Успішною і крутою. Він мій кумир, ясно? А по-друге, хто б оце говорив про різницю у віці?

— Я мала на увазі, коли ти думала про хлопців у плані романтичних стосунків, а не оцього «захоплююся як людиною».  

Оленка вдала, ніби не почула моє зауваження про різницю у віці. Але ми обидві чудово знаємо, що її тато зустрічається із дівчиною, значно молодшою за нього. А про дядька й взагалі нема чого казати — він, колишній викладач нашого універу, одружився зі своєю студенткою.

— Я точно думала нещодавно, не вигадуй.

Мені дуже хотілося закрити цю тему. Як мінімум через те, що всі мої минулі стосунки були такими невдалими й недолугими, що я розчарувалася в протилежній статі. А до жіночої у мене, на жаль, немає потягу.

— У Марка є друг, — почала Оленка, маючи на увазі свого хлопця, — він не так давно розійшовся зі своєю колишньою. Ми могли б влаштувати побачення вчотирьох…

Закотивши очі, я допила свою каву й викинула паперянку в смітник. 

— Мені не хочеться ніяких побачень, не хочеться знайомств і тим паче стосунків. Та й куди мені їх вписувати в свій графік? Ще менше спати? Кидати роботу? Ні, даруйте, утриманкою я не збираюся бути. Мені хочеться стати відомою успішною журналісткою, а не окрасою якогось мудака, який потім однаково зробить мені боляче — зрадить або принижуватиме. Дякую, уже натерпілася, більше не хочеться.

— Не потрібно опускати руки, — в голосі Оленки відчувалися нотки відчаю. — Я точно знаю, що ти знайдеш того, хто цінуватиме тебе.

Не розумію, чому їй так важливо, щоб я знайшла собі другу половинку. Мені вона не потрібна, бо я уже ціла.

— Хай сам мене шукає, — буркнула, дивлячись на годинник на телефоні. — Мені пора, Олі. Побачимося.

Підвівшись, ще раз зиркнула з-під лоба на Островського, який теж прощався зі своїми друзями, й обійняла подругу, що досі дивилася на мене з жалістю. 

— Бувай, Ді. 

Махнувши Тарновській, я поквапилася до головного корпусу, де мала проходити пара. Островський, який стояв трохи в стороні, теж рушив до входу. Я пришвидшила крок, щоб дійти до дверей першою й не терпіти його компанію. І це було величезною помилкою. Ед ішов позаду, за кілька метрів від мене й всю дорогу спиною я відчувала на собі його погляд. Він точно сканував мене, дивився своїми аристократичними очиськами й думав… Щоб він, зараза, там не думав, це точно було неправдою і характеризувало радше його, ніж мене. Саме так. 

Я вже майже дійшла до дверей, коли почула своє ім’я.

— Ді, привіт! 

Озирнувшись, впізнала знайому з паралельної групи, з якою мала теплі дружні стосунки.

— О, привіт, Маринко! 

Ми лише привіталися й знову розбіглися, але цього було достатньо, щоб Ед випередив мене й встиг відчинити двері переді мною.

— Після тебе, Ді.

Хлопець пронизав мене своїм впевненим і зверхнім поглядом, але я й знаку не подала, що це приносить мені дискомфорт.