Розділ 4

Поки я їхала ліфтом на потрібний поверх, мене переповнювала лють. Хотілося так багато сказати Островському, хотілося кричати й лаятися на нього. Задушити врешті-решт. 

Зайшла в журнал викликів і побачила там його ім’я. «Едді Красунчик». От же ж гімнюк. І тут вліз — переписав себе в телефонній книзі. Якби в ліфті не було інших пасажирів, я клянуся, вже б гарчала від злості. 

Перейменувала контакт назад на «Чахлика Еда», як було до того, а потім подумала й написала просто «Козел». 

І не буду я йому нічого доводити! І телефонувати не буду! А писати — тим паче! Не дочекається! 

Швиденько видалила свої відверті фото, змінила пароль на телефоні на зворотний — один-п’ять-сім-три, — й зі спокійною душею вийшла на поверсі журналістської редакції «Без шор» — найвідомішого незалежного інтернет-медіа, яке розслідує різні корупційні схеми та багато чого іншого, до чого може докопатися. 

Через Еда я зовсім не хвилювалася у свій перший день стажування. Навіть гірше — зовсім забула про нього. Але тепер, коли я опинилася тут, мене накрила паніка. А що як я їм не підійду? Що як буду недостатньо зібраною? Або натуплю? Або…

Але, врешті-решт, яка різниця? Ніхто з групи не знає, що я пройшла конкурс, співбесіду, й мене взяли серед десятків інших кандидатів. 

Я глибоко вдихнула й зробила кілька кроків до стійки, за якою сидів охоронець — чоловік років шістдесяти. Він відірвався від комп’ютера й звів на мене запитальний погляд поверх окулярів.

Привіталася, нервово всміхаючись через темні очі, які вп’ялися в мене, й твердо заявила:

— Я — Діана Коваленко, прийшла на стажування. 

— Добрий! Вам прямо, — чоловік кивнув у напрямку скляного коридору, — останні двері справа.

— Д-добре, дякую!

Ноги погано слухалися, але я змусила себе йти вперед, сподіваючись, що мені пробачать моє спізнення. Зрештою, я затрималася всього лише на двадцять п'ять хвилин.

Йдучи скляним коридором, дивилася на людей, які працюють у своїх кабінетах, і мене переповнював захват. Тут так красиво! Наче в якомусь крутому закордонному фільмі. Світло, чисто й прибрано. Багато кімнатних рослин. А прозорі кабінети — це ж взагалі вау! Можна потайки підглядати за колегами, або кивати їм, щоб ішли на кухню пити каву. На мінуси уваги я не звертала, не хотілося псувати собі настрій.

Дійшовши до потрібних дверей, зупинилася на мить. Там, за склом сидів чоловік років тридцяти. Зосереджений на своїй роботі, він дивився в монітор ноутбука й супився, наче йому не подобалося те, що він там роздивлявся. Одягнений у звичайну чорну футболку з принтом відомого іноземного гурту, джинси й білі кросівки, що стирчали з-під стола. Здавалося б, звичайний пересічний офісник, але ні.

Я бачила його наживо лише вдруге в житті, але не могла не захоплюватися. Бо ця людина колись ходила в мій університет. Навчалася на моєму факультеті й навіть, ймовірно, сиділа за тими ж партами, що і я. А тепер, через десяток років після свого випуску, в нього є те, про що інші й мріяти не могли — власне незалежне медіа, що допомагає світу стати кращим.

Я могла б дивитися на Данила Панченка вічність і пишатися, що маю честь бути тут, але ось він мене помітив. Довелося зробити вигляд, що я щойно прийшла. Чоловік махнув, щоб я заходила, і мені нічого більше не залишалося, як зробити це. 

— Даруйте за спізнення, — почала я винувато з порогу. — Це навчання мене скоро доканає.

Ну, майже не збрехала. Ед і навчання дуже тісно пов’язані.

— Сідайте, — чоловік кивнув на стілець, що стояв перед його столом. — Наступного разу попередьте про запізнення, будь ласка. 

О Боги! Навіть голос у нього такий самий бездоганний, як і весь його образ.

— Обов’язково! — пообіцяла я, активно киваючи.

Чоловік став розповідати про програму, яку він започаткував за власні кошти для молодих талановитих студентів-журналістів, завдяки якій мене, власне, й взяли на стажування в «Без шор». Я слухала уважно й запам’ятовувала кожне слово. Про офіс, про графік роботи, про те, що за кілька днів у мене буде своє власне робоче місце, де я працюватиму. 

А я слухала й не могла натішитися, що мені вдалося потрапити на роботу моєї мрії. Та ще й із таким крутим босом. Островський вдавиться власною заздрістю, коли дізнається, я впевнена! Головне — не вилетіти звідси до літа, поки ще триває навчання, а далі стане легше.

— Вам неодмінно сподобається у нас, —  підсумував Данило Данилович.

— Я в цьому навіть не сумніваюся.

Едуард

Щойно я відчинив двері, із квартири пролунав голос мами:

— Едді, це ти? 

Мені не хотілося відгукуватися. Не хотілося бачити будь-кого. Нічого не хотілося. Це був один із тих моментів, коли життя здавалося лайном. Вони траплялися вкрай рідко, але завжди вибивали із колії.

— Ти вдома, синку, — прощебетала мама, виходячи з кухні, як і завжди, ідеально одягнена, з укладкою й дорогим фартухом поверх своєї улюбленої жовтої сукні. А ще — з незмінною широкою усмішкою на вустах. — Їсти будеш? 

Зупинившись навпроти, вона помітила мій вираз обличчя й посумнішала. Раніше, в такі моменти, мама всіляко намагалася підняти мені настрій, я ж терпів і вдавав, ніби мені стає легше, але одного дня таки не витримав. Ми посварилися, і я сказав, що її надмірна радість мені анітрохи не допомагає. Відтоді батьки перестали мене чіпати.