Розділ 3

Колись на третьому курсі Островський заявив перед всією групою, що я не зможу скласти іспит з інтернет-журналістики краще, ніж він. 

Я не спала три ночі, майже нічого не їла, але таки зробила це. Я зуміла отримати найвищий бал. А що Ед? А нічого… Він нормально спав. І їв, я впевнена, як завжди — від пуза. Принаймні в ті дні бачила в його сториз фотки з одного дорогущого ресторану, в який можна потрапити тільки якщо продаси обидві нирки. І цей гад в результаті склав всього на кілька балів менше, ніж я. 

Тут я мушу віддати належне своєму ворогу — в нього, бляха, феноменальна пам’ять. Йому не потрібні безсонні ночі, щоб запам’ятати будь-який матеріал. Один раз прочитав — і все. Знає до смерті. І за це я його й ненавиджу. Точніше, це одна з причин. Але їх насправді багато. Дуже багато причин, через які я повинна ненавидіти Еда Островського. Інакше… Інакше…

— Так дивно бачити тебе в своїй тачці.

Мені здалося, чи він задоволений цим? Та байдуже, начебто мені є до цього діло!

— Сподіваюся, посвідчення водія тобі дали не за красиві очиська? Не хотілося б отримати премію Дарвіна за найбезглуздішу смерть. «Вона сіла в кабріолет до мажора, й вони врізалися в стовп».

 — Це точно не найбезглуздіша смерть, — Ед кинув на мене короткий погляд.

— З тобою все безглузде, — пробурмотіла я, поправляючи волосся, яке весь час куйовдив вітер через відсутність даху в авто.

Безперечно, машина в Островського була розкішна. Зручні комфортні сидіння, красивий салон, та й двигун, судячи з усього, доволі потужний. Таку тачку не можна не любити, але вголос я, звісно ж, цього не сказала. Не вистачало ще Еду почути моє схвалення. Не дочекається. 

Навігатор вів нас зовсім іншою дорогою, втім, вона здавалася коротшою, ніж шлях автобуса, який до всього ще й стає на кожному кроці. Та найголовніше, тут не було жодних заторів. І це мене тішило, адже через п’ятнадцять хвилин ми мали приїхати на місце.

— Ти скажеш, навіщо тобі мої фото? — я не збиралася відступати.

— Ні.

— Придурок!

— Вважаю за честь бути ним.

— Двічі придурок!

Островський лише задоволено всміхнувся, однією рукою повертаючи кермо, а іншу поклавши на двері.

— Якщо ти не розповіси, я буду думати, що ти збоченець і дивишся на мої фото, уявляєш різні брудні речі й… 

Мені не вистачило духу сказати найголовніше вголос, але Островський і так усе чудово зрозумів.

— Начебто мене колись хвилювало, що ти думаєш, — байдуже відповів він.

— Я ненавиджу тебе, Островський.

— Навзаєм, Коваленко.

Я відвернулася від одногрупника й спробувала перемкнутися на щось, що могло б мене заспокоїти. Навчання, роботу, стажування, омріяне розлучення батьків, чи серіал про гарячих студентів-спортсменів, який подивилася нещодавно. Але нічого не виходило! Думки знову й знову поверталися до хлопця, який сидів поряд. 

Він ненавидить мене. Він завжди ненавидів мене. І на першому курсі, і навіть зараз, коли я з усіх сил рвала дупу, щоб стати бодай трохи схожою на своїх багатеньких одногрупників та одногрупниць. З першого курсу, щойно мені виповнилося вісімнадцять, я пішла на роботу — барменкою в нічний клуб. Легко ніколи не було, але я отримала можливість купувати собі красивий одяг, якісну дорогу косметику й ходити з подругами в заклади, де готують смачну й корисну їжу. Я пофарбувала волосся в колір, про який завжди мріяла — попелястий легкий блонд. Я змогла сама купити собі телефон. Точнісінько такий самий, як в Еда. Це ж треба, яка іронія. Навіть чохли ідентичні — чорні, матові, чорт забирай!

Але всі ці потуги виявилися марними — він досі вважає себе кращим, щоб я не робила і як би не старалася вписатися в свою групу. 

Поки мене гризли думки про те, що я недостатньо стараюся, ми нарешті прибули до високої офісної будівлі.

— Дякувати не буду, — кинула Еду прохолодно, відчиняючи двері. Мені хотілося якнайскоріше забратися від цього мудака.

— Гей, Коваленко, — гукнув хлопець, коли я вже відійшла від авто. Я збиралася вдати, що не почула, але він продовжив: — Для кого ті фотки в твоєму телефоні? 

Зупинилася. Глибоко вдихнула. Він не дасть мені спокою з тими світлинами. Розвернувшись, підійшла назад до автівки, яка стояла в недозволеному місці, прямо на проїжджій частині. Ед закинув одну руку на пасажирське сидіння й мав дуже задоволений вигляд. Так і хотілося сказати щось колюче, уїдливе у відповідь, щоб стерти з його пики цей вираз обличчя. 

Повз проїхало чорне BMW, яро сигналячи Островському, але він навіть не подивився в його бік.

— Ти будеш мене колупати цим до смерті? — роздратовано запитала. Ед посерйознішав миттєво — брови насупилися, кутики губ опустилися. — А потім іще на могилу ходитимеш і продовжуватимеш знущатися? Відвали, бо…

Але він не дав мені договорити.

— Ти точно хвора, Ді, — сухо промовив одногрупник, переводячи погляд на дорогу. Авто рвонуло так несподівано, що я навіть відскочила.

— Сам хворий! — закричала йому вслід, але машина була вже надто далеко. — Придурок неадекватний!