Розділ 2

Едуард Островський завжди дивився на мене звисока. І не через те, що він високий, наче скеля, ні. Він зневажає мене з перших днів навчання. І я уявлення не маю, чому. Якщо чесно, то я перебрала усі можливі варіанти причин його ненависті. Навіть містичні й з присмаком фантастики — про те, що ми були ворогами в минулому житті, або ми в дитинстві разом прибули на Землю з іншої планети, а я забула про це, він же — ні.

Але найімовірніший та найправдивіший варіант — у нас різний соціальний статус. Він — син відомого актора В’ячеслава Островського й директорки найелітнішої приватної школи столиці Роксолани Островської. Ідеальна зразкова сім'я, що тут ще сказати. 

А я… Я лише Діана Коваленко, або ж просто Ді. Донька звичайного слюсаря й пекарки, які ненавидять одне одного вже понад двадцять років, але не можуть наважитися розлучитися. 

Я дуже добре пам’ятаю той день, коли вперше побачила Островського. 

Перший навчальний день першого курсу. Я, переповнена надіями, мріями й сподіваннями нового дорослого життя, тоді ще зі своїм натуральним пшеничним кольором волосся, у лляній сукенці гірчичного кольору й в’єтнамських капцях, які на ладан дихали, захекана й трохи налякана, але дуже-дуже щаслива, забігла до потрібної авдиторії, яку ледве знайшла, й першим побачила його. 

Симпатичного темноволосого хлопця з виразними бурштиновими очима, в якого ледве не врізалася. На ньому була одягнена білосніжна сорочка, ідеально випрасувана, без жоднісінької складочки. Тоді Ед укладав волосся назад і виглядав на усі двадцять. Мені навіть здалося, що я переплутала двері й потрапила до авдиторії старшокурсників. 

Обіймаючи підручники, які щойно отримала в бібліотеці, я не знайшла нічого кращого, як усміхнутися хлопцеві своєю найщирішою й наймилішою усмішкою:

— Це група Ж–1–5?

Ед зміряв мене зневажливим поглядом, скривився й, неначе робить мені величезну послугу, відповів своє довбане гидливе «Так».

І мене це так вибісило! За одну частку секунди я розізлилася й мені хотілося прибити цього високого багатенького хлопця, який навіть не старався приховати свою зневагу. 

Але мені не вистачило духу сказати йому все, що думаю. Принаймні не в той день.

Потім здебільшого Островський мене не помічав. Навіть не так. Він вдавав, що мене не існує. Дружив собі зі своїми тупорилими мажорами, як і він. Чіпляв дівчат, які не тямили себе від щастя, коли він дарував їм свою увагу. А я просто виношувала в собі свою злість, аж доки вона не виплеснулася першою сваркою трохи більше як через рік після нашої першої зустрічі…

— Коваленко? Ти знову заснула на ходу? — голос Еда в слухавці привів мене до тями. — Може, пора почати вночі спати, а не розсилати хтивки по сайтах знайомств.

Я вилаялася собі під ніс. Яка йому, чорт забирай, різниця, що, кому й куди я надсилаю? 

Уб’ю. 

Точно уб’ю.

Задушу ось цими руками й навіть не пошкодую жодного разу.

— Де ти? — гаркнула так, що від мене навіть відскочила налякана першокурсниця, яка проходила повз.

— На парковці. Збираюся їхати, щойно закінчиться ось цей трек, — хлопець навмисне підніс слухавку до колонки, або ж підкрутив гучність на магнітолі. Там звучав саундтрек з одного фільму про маніяка, що став мемом у соцмережах. — Тож якщо хочеш забрати свій новенький телефончик, — перекрикував він музику, — тобі варто поспішати, бо я не чекатиму.

Ед кинув слухавку, а я аж загарчала від злості. Мої бідні нервові клітини весь час збуджені через цього придурка! Ну тобто… Не в тому сенсі збуджені, про який можна подумати. Я весь час перебуваю в стресі, ось!

До парковки я дісталася за лічені хвилини. Довелося бігти, щоб Островський не встиг втекти.

Захекана, з тахікардією й вся липка від поту, я добігла до сріблястого кабріолету саме в той момент, коли прозвучали останні ноти мелодії, а Островський поклав руку на важіль коробки передач, щоб виїхати з паркомісця.

Я влетіла в пасажирські дверцята з усієї дурі, з глухим звуком, від якого Ед навіть ошалів й, повільно повернувши до мене голову, здивовано звів одну брову.

— Телефон! — простягнула руку, іншою обпираючись на двері.

Очі Островського пильно дивилися в мої. Він мовчав і просто дивився на мене. З осудом, з неприязню… І з… Ні! Ні-ні-ні-ні-ні! Тобі просто здалося, Ді! Це ж Ед! Він ненавидить тебе. І завжди ненавидів. І ти його теж.

— Обережніше, Коваленко, — застережливо промовив хлопець. — Ця тачка коштує, як п’ятдесят твоїх смартфонів. До кінця життя не розрахуєшся.

— Не переживай, — огризнулася, — краще віддати душу дияволу, ніж тобі. Телефон поверни!

— Спочатку ти, — Ед був таким спокійним, як ніколи. А ще так і не припинив дивитися на мене своїми янтарними очиськами, наче я була цікавим експонатом у музеї, а не його ворогинею. Я з легкістю могла витримати цей його погляд. Справді. Чесно-чесно. Але довелося відвернутися, щоб дістати з наплічника смартфон Островського. 

Кинула пристрій на пасажирське шкіряне сидіння й знову простягла руку. Ед повільно, наче знущаючись, витяг мій телефон з бардачка й поклав на мою долоню. А потім поклав руки на кермо й стиснув його. І все це не відриваючи від мене цього свого нового прискіпливого погляду.