Розділ 1

Діана

Я вкотре натиснула на кнопку розблокування, але відбиток пальця так і не розпізнався. 

—  Та щоб тобі! Клятий шматок алюмінію!

Мало того, що мене, невиспану, вкрай роздратував Островський своєю тупістю, так ще й телефон вирішив довести до кипіння. А я ж його лише тиждень тому придбала. За шалені гроші. Які заробила сама. Працюючи ночами.

Ще одна невдала спроба розблокування змусила мене зупинитися.

— Ще й заставку якогось біса сам собі змінив, — пробурмотіла під ніс, не зважаючи на студентів, що проходили повз й косилися на навіжену мене.

Довелося вводити пароль.

Три-сім-п'ять-один. 

«Екран розблоковано». 

Але там усе було не так, не на своїх місцях.

Я зависла над телефоном, не вірячи, що він отак сам міг перетасувати всі іконки програм. Ще й додатки якісь незнайомі з'явилися.

Що тут відбувається взагалі?

Перебуваючи в шоці, відкрила галерею… І в мене навіть щелепа відвисла.

Бо я там побачила не мої робочі скріни, а чужі фото. І не просто чужі, а світлини самого Еда Островського, мажорного придурка й мого найзапеклішого ворога, з яким ми не можемо прожити без сварок ані дня ось уже кілька років.

Оце так поворот! Це доля, не інакше! Всесвіт зжалився наді мною й дав можливість дізнатися більше про це аристократичне непорозуміння на ім’я Едуард. Щоб я могла його тролити звісно ж, для чого ж іще мені інформація про одногрупника?

Єхидненько всміхнувшись, відкрила перше фото. 

Ну звичайно ж, на ньому була єдина й неповторна любов одногрупника — його тачка. Сріблястий дорогий кабріолет, подарований батьками на двадцятиріччя. 

Я гортала ті світлини, зроблені з різних ракурсів, і не могла повірити, що людина аж настільки може обожнювати своє авто. Приблизно через тридцять кадрів раптово вискочило фото Островського з якоюсь брюнеткою в тому ж кабріолеті. Вони огидно цілувалися, тому я скривилася й поспішила згорнути галерею.

— Фі!

В телеграмі виявилося значно цікавіше. Там навіть висіло одне непрочитане повідомлення від «Матусі». Ну, гаразд, від «Мами». Але я не здивувалася б, якби вона була підписана якось так, а не просто «Мама».

«Едичку, ти скоро будеш вдома?».

Я навіть хрюкнула від сміху. Едичок. Едусичок. Ох ти ж мамина булочка. Двадцятидворічна.

Листування з матусею в Едичка було скутим. Він відповідав їй коротко й байдуже. Тому я полізла далі, в спільний діалог з його двома дружками. Але там мені стало іще нудніше — розмови про машини, про навчання й навіть жодного слова про дівчат… Скука смертна. 

Далі знайшла листування з дівчатами. Багато. Дуже багато. Аж занадто. Тут я мушу віддати належне своєму ворогу — природа наділила його гарненькою пикою й розкішною статурою. Але тим не менше цей хлопець мене анітрохи не приваблює через свою зверхність. Переважну більшість часу мені хочеться його прибити.

В основному Еду першими писали дівчата, а він відповідав їм приблизно так само, як і мамі. Коротко і сухо. Хоча були й такі, з якими одногрупник фліртував.

Натрапивши на хтивку другокурсниці зі студентського самоврядування нашого факультету, я облишила діалоги дівчат. Хто зна, що я там іще зможу побачити. Голого Островського? Ні, дякую! У мене під рукою немає святої води, щоб потім промити собі очі.

Я вже хотіла виходити з телеграму, коли увагу привернув контакт «Д» без аватара. Він був у закріплених, вгорі, і я дуже здивувалася, що не помітила його одразу. Напевне, повідомлення від мами відвернуло мою увагу. Цікавість потягла мене й туди. Та коли я його відкрила, у мене навіть холодок спиною пройшовся. 

Там були мої фото. На парі, в дворі універу, в кав'ярні, що через дорогу від головного входу. Навіть просто в коридорі — фото було зроблене зі спини, а я йшла поряд зі своєю подругою Оленкою й усміхалася.

Це був не контакт, а приватний канал з одним підписником — Едом.

— Якого біса, Островський? — сердито стиснула телефон хлопця в руці й розвернулася, щоб знайти його й щонайменше надавати по морді за сталкерство. 

А тоді мені дійшло. 

Якщо я змогла розблокувати телефон Еда, то… то він зміг розблокувати мій.

В душі раптово похололо. 

Фотки.

Кляті фотки, які я зробила три дні тому. Деякі хоч в білизні, а деякі…

Наче на зло, телефон у руці завібрував. Я підняла його й поглянула на екран.

«Біла відьма». Номер телефону виявився моїм.

— От же ж козлище, — прошипіла й натиснула на кнопку відповіді на дзвінок. — Алло!

В грудях починався ураган. Якщо я не приб'ю Островського за те, що він напевне лазив у моєму телефоні, то приб'ю за те, як він мене підписав.

— Розкішні фото, Коваленко, — відповів задоволений низький голос. — Я вражений. 

Я заплющила очі. Враховуючи те, як Ед мене ненавидить, скоро ті фотки побачить весь універ.