Глава 11

Ілона.

За обід справді розрахувалася я. Ми купили ще кілька пляшок води, й покинули кафе.

 Давид веде мене за руку, а в іншій руці несе чималий паперовий пакет, заповнений до половини. Мені це здається дивним. Бо ані Марк, ані тато по магазинах не ходили. Марка одягала мама, і я сама, часто купувала йому брендові речі, в яких хотіла його бачити. Адже для мене це звична справа. Мені постійно доводиться одягати тата, а, то він іще в радянських сорочках та штанах ходить, доки я не бачу. А я ж, здається все повикидала.

І де він тільки знаходить цей мотлох?

Тільки-но сідаємо в машину, як дзвонить телефон Давида. Він же одягнувши Bluetooth, з кимось спілкується, й одразу рушає з місця.

Я стараюся не вдаватися в розмову. Аби відволіктися знову підбираю інтер’єр для вітальні лісового будинку. Над цим проєктом, я вже працюю кілька місяців, а ще ні кінця ні краю. Бо ж, то часу немає, то придуманий дизайн вже мене не влаштовує. І я вкотре переробляю все заново.

Закінчивши обірвану розмову з якимось Вадимом, Давид знову когось набирає. І вже через кілька секунд спілкується з іншим чоловіком, Захаром Орестовичем. Віддаючи йому суворі накази.

— Нікому не казати де я. Я просто хочу відпочити від усіх. І повернуся аж в понеділок, і, то при умові прильоту батьків.

Давид на мить замовкає, а потім напружено перепитується.

— Як затримаються? На скільки? — він знову замовкає, слухаючи співрозмовника. Я не можу не вдаватися у цю розмову, бо вона відбувається надто емоційно, та надто голосно. — От і чудово! Хай відпочивають, а ти тримай мене в курсі подій, але через дрібниці не турбуй. Все! До зв’язку!

Я ж аналізую почуте. Ловлю себе на думці, що я практично нічого не знаю про цього чоловіка. Лише те, що він онук покійного Семена Байди. Але це мені нічого не говорить. Ми знайомі всього нічого, але у мене таке відчуття, наче знаю Давида цілу вічність. З ним так добре. Мені подобається його нахабна наполегливість, та цікаве вміння поступатися.

А раптом він одружений?

Промайнуло в голові. Непокоять його слова, сказані тому Захару Орестовичу. «Нікому не казати де він».

Чому? Він, що переховується? А його слова про відпочинок — це, що?

Щось я нічого не розумію.

Якщо він приїхав сюди відпочивати, то я для нього суто розвага. Щось мене такий розклад зовсім не приваблює. Не хочеться знову стати чиєюсь розвагою. Від таких думок на душі паршиво. Хоч вчинки цього чоловіка стосовно мене запаморочливі, мені все одно лячно. Навіть при тому, що серце ледь не вискакує з грудей.

Здригаюся від того, що сильна, гаряча рука накриває мою руку. Переводжу погляд на чоловіка, а він напружено питає.

— Ілонко, ти чому така серйозна?

На запитання красеня поруч, знизую плечима. Від його доторку відчуваю трепет свого тіла. Хоча розум мучать невтішні думки. Так кортить завалити Давида особистими запитаннями, але не хочу видатися нав’язливою. Напевно потрібно сприймати його по-іншому, та не плекати жодних надій чи ілюзій.

— Ти образилася? — знову питає Давид.

— Ні. — заперечую, й заглянувши йому в очі питаю. — За, що я мала ображатися? Просто в мене не виходить підібрати інтер’єр. — правдиво обманюю, намагаючись бути переконливою. — Вірніше, не можу визначитися зі стилем, та своїми бажаннями.

Давид примружується, й з недовірою перепитує.

— Справді?

— Справді!

Навіть не кліпаючи запевняю, а він міцніше стиснувши мою руку, питає.

— Ілон, які в тебе плани на завтра?

— Завтра я маю роботу в офісі тата. І швидше за все — це на весь день, — відповідаю правдиво.

— Шкода! — видихає чоловік, а через мить з надією питає. — Цілий день, то до якої?

— До сімнадцятої, якщо не далі.

— Чому так довго? Я гадав ми з тобою на каву поїдемо...

— Давиде, ми щойно були на каві, — посміхаючись нагадую.

— Це не те, — відмахується чоловік, й відпустивши мою руку, звертає на бічну дорогу, що веде до Черепашинецького кар’єра. — Я хочу аби ми провели час разом, і нікуди не поспішали, так, як сьогодні.

Я збентежено кліпаю, бо розумію, що ми їдемо не туди.

— Давиде, куди ти мене везеш?

— Купатися, — цілком серйозно відповідає чоловік, чим шокує мене по-новому.

Я важко зітхаю. Не хочу нічого більше говорити. Я ж йому все пояснила. А він наче осел, вперто не чує мене.

Що ж хоче купатися, хай купається. Я хоч ноги намочу. Бо ж справді одягла мереживну білизну. При такій спеці, я іншої не ношу.

Я мовчу, знову залізши в телефон. Давид теж паузи не порушує.

Доїхавши до озера, він паркується на стоянці й просить.

— Ходімо, красунечко, може хоч трохи охолонемо.

Я ж підіймаю очі на чоловіка. Мені цікаво, це він вирішив теж прикол з мене потягнути. Неприємно звичайно, але якось переживу. І на майбутнє буду обережнішою.

Заглянувши в очі Давида бачу в них сміх. Мені прикро, та страшенно не приємно. Опустивши погляд виходжу з машини, й обійшовши джип іду до озера.

Раптом дорогу перегороджує Давид. Пильно заглядає мені в очі, я ж від цього впевненого погляду ніяковію, а він просить.

— Ілон, повернися, будь ласка, до машини на секундочку!

Мені хочеться відправити чоловіка якнайдалі з його проханням, але я мовчки повертаюся.

В машині прочинені задні дверцята, я зупиняюся біля них. Помічаю, що на сидінні стоїть уже два паперових пакети, один сірий великий, інший червоний, трохи менший.

Давид бере червоний пакунок і простягає мені.

— Красунечко, тут все, що необхідно тобі для купання.

Я з недовірою великими очима дивлюся на Давида. Повірити не можу, що він говорить правду. Зверху бачу ніжно фіолетовий рушник, запакований у пакет зі зіпером.

— Що тут? — розгублено питаю.

— Капці, рушник та купальник. — впевнено відповідає чоловік, і досить відверто дивиться на мене.

Я шокована почутим. Бо здогадуюся, що він все це купив, коли залишив мене у кафе. Повірити не можу, що він так добре розбирається в одязі.