Глава 10

Давид.

Я ледь вмовив Ілону їхати моєю машиною. Вже сідаючи в салон мого джипа, вона все ж нагадує мені, що краще б їхала сама. Я заперечивши її слова, зачиняю за нею дверцята. Дивуюся її настирливості, й сівши за кермо, прошу.

— Ілоно, пристібайся, поїхали. Ти ж казала в нас часу обмаль.

 Дівчина зітхає, і таки пристебнувшись, пильно зиркає на мене.

— Давиде, дякую за знижку! — з вдячністю заявляє. — Я отримала її, завдяки тобі. Це не поганий бонус, аж двадцять відсотків. Ото тато зрадіє!

Я переводжу напружений погляд на дівчину, і відверто питаю.

— Ілоно, скажи, скільки часу ти обслуговуєшся в цьому магазині?

— Від коли отримала водійське посвідчення. Особливо влітку, я тут постійний клієнт.

— А це скільки років, від коли ти отримала посвідчення? — цікавлюся, бо якщо вона відповість правдиво, то я дізнаюся скільки їй років.

— Приблизно п’ять.

Вимовляє дівчина. Я посміхаюся, і добавивши газу рахую.

Вісімнадцять плюс п’ять. Це ж приблизно двадцять три. А вона зараз виглядає на вісімнадцять. Я ж про свої підрахунки мовчу, лиш напружено цікавлюся.

— І ти стільки років терпіла, цих зарозумілих атлетів?

— Я в них обслуговувалася лиш два рази. А далі просто заявила, що не хочу аби вони обслуговували мене, тому, що мені це неприємно. Тоді я була постійним клієнтом в одного старшого чоловіка. Та через три роки, він пішов на підвищення, тож тепер мене обслуговує Сергій. Бо решту тих троє перців, такі пихаті, що до них навіть підходити не хочеться...

Я важко видихаю. Чесно шокований. В голові не вкладається, як здорові, нормальні мужики, можуть собі дозволити, отак самостверджуватися та домінувати над жінками, у такий варварський спосіб?!!

— Думаю від сьогодні все кардинально зміниться. — видихаю.

— Хочеться, щоб це було так. Бо якщо чесно не приємно, коли тебе опускають, через те, що ти жінка, і не зовсім розбираєшся в техніці. — висловлює свої неприємні відчуття Ілона.

Вирішую змінити тему розмови, адже ця тема їй не приємна, а вона за ці роки, і так достатньо натерпілася.

Завалюю дівчину запитаннями про навчання та роботу. Цю тему дівчисько охоче підтримує. Люб’язно, і навіть зі запалом відповідає на мої допитування. Ми обговорюємо дизайн інтер’єрів, наші смаки та вподобання. Особисті теми, а от теми які могли б бути їй не приємними, я не чіпаю. Добре, що Володимир Йосипович, так багато розповів мені про це дівча.

За розмовами навіть не помітили, як приїхали у потрібне нам місце. Розвантаживши машину, дівчина спілкується з агрономом Михайлом та механіком. Все владнавши, ми знову сідаємо в машину, та вирушаємо додому.

— Ну й спека! — видихає дівчина та робить кілька ковтків води зі своєї пляшки.

Хоч в машині працює кондиціонер, все одно тут душно. Моя вода закінчилася, то ж глянувши на дівчину прошу.

— Ілон, дай попити.

Дівчина кілька секунд дивиться на мене, та знітившись попереджає.

— Давиде, я ж пила з горла...

— Невже отруту пустила?

— Ні. — вона простягає мені свою пляшку. — Тримай, якщо не боїшся?

— Боюся чого? — здивовано уточнюю.

— Що після того, як поп’єш з моєї пляшки, я знатиму усі твої думки.

— Не боюся, — посміхнувшись впевнено кидаю та забравши пляшку у дівчини, роблю кілька ковтків.

Ми саме проїжджаємо повз відкритий фонтан, в якому плескаються діти.

— Клас! Я теж так хочу.

Я ледь не пирскаю водою. Уявляючи Ілону у цьому фонтані, та ще й у мокрій сукні.

— Зупинитися?!! — З інтригою питаю. Її заява підірвала мої мізки. Не чекав такого шаленства від неї.

— Ні, — заходиться приємним сміхом дівчисько.

Я зачарований нею, передаю їй пляшку з водою, і не можу збагнути, що зі мною діється. Мене приваблює її душевна простота та неординарність. Хоч вона назвала себе мажоркою, ніяких понтів, пафосу, чи зарозумілості, я за нею не помічаю. Приємна, чуйна дівчина.

Ілона вгамовує свій сміх, та цілком серйозно зазначає.

— Якби я залізла у той фонтан, мене б не зрозуміли, а от душ був би зараз доречним.

— А озеро? — питаю, бо після її слів, в моїй голові вже народилася шалена ідея.

— Теж нічого. Але нам ще так далеко їхати...

— Ми встигнемо. — запевняю. Ілон, давай мехнемо до озера? Тут є одне по дорозі додому. — пильно зиркаю на дівчину.

— Давиде, ні! Моя машина залишилася під тим магазином. Боюся, щоб ці качки не втнули чого. — стурбовано дивиться на мене красуня.

— Хай тільки спробують! — неоднозначно кидаю. Бо тоді я діятиму уже без директора та попередження.

— Ні, Давиде, їдьмо додому.

— Красуне, додому ми ще встигнемо. Поїхали краще до озера, покупаємося?!!

Прошу наполегливо. Заглянувши в очі Ілони, помічаю щось схоже чи то на страх, чи може, то незручність.

— Давиде, ні! — вперто заперечує дівчина. — В мене немає купальника.

— Купатимешся в білизні, — цілком серйозно відмахуюся я.

— Давиде, досить жартів. Моя білизна не підходить для купелі, і взагалі...

Вона замовкає. Я ж не поспішаю, бо відступати ніяк не хочу. Коли пауза затягується, не витримую.

— Що, взагалі, Ілонко?

— А рушники? А капці? — сині очі розгублено дивляться на мене. — Давиде, поїхали додому. — І прошу, дай номер карти, я перекину тобі кошти.

— Ілоно, мені нічого не потрібно повертати. Вважай, що це моя підтримка, агробізнесу, чи благодійність. Називай це як хочеш...

— Взагалі-то благодійність потрібно оформлювати офіційно, тоді...

— Ілон, ну не будь занудою. Я не хочу ніякої офіційності, — перебиваю дівчину, та вводжу у навігатор найближчий торгівельний центр.

— Ти неможливий! — невдоволено фиркає дівчина, перевівши невдоволений погляд, у вікно.

— Це можна вважати комплементом? — примружуюся.

Ілона відвертається від вікна. Я відриваюся від дороги, аби заглянути у красу її синіх очей. Вона ж нахмурено випалює.